— Річ у тім, — я підкинувся до перекладача й довірливо понизив голос, — що мій дід, п’ятдесят років тому дійшов на танку майже до Берліна. Його контузило чи не в останній день війни. І він дуже переймався, що замість того, аби танцювати на сходах рейхстагу, потрапив до госпіталю. Я обіцяв, що дійду не тільки до Берліна, а навіть далі.
Очі перекладача зробилися, неначе блюдця. Він почервонів, і мені навіть здалося, що покрився прищами. Пластир на губі трохи відклеївся, відкривши здоровенний фурункул, і тріпотів, неначе прапорець.
— Я не буду цього перекладати, — він не сказав, а прошипів до мене. — Як ви смієте! Ви порушили закон чужої держави і глузуєте?
— Ні, — розходився я. — Як ви смієте! Ви, представник народу, який ці недолюдки нищили в гетто та таборах! Як можете ви служити їм, а мене зневажати?! Не перекладайте. Як хочете, мені до дупи. Я не тупе бидло. Мені нічого не буде. Викинуть, а я знову приїду. Бо в себе вдома мені поки що робити нічого. Розмову закінчено!
Я перейшов на крик. Німець, не розуміючи, що відбувається, лупав оченятами то на мене, то на перекладача. Той витягнув хусточку, витер лоба і навдивовижу спокійно сказав німцеві, що я нібито жалкую, що порушив закон.
— Бачиш! — зі злістю кинув я перекладачеві. — Ти боїшся. Треба було перекласти. Можливо, хоч трохи відчув би себе людиною, а не худобою.
— Ось ваш паспорт, білет до Берліна, трансфер по місту і білет на потяг Берлін — Київ.
Поліцейський, який супроводжував мене до вокзалу, вдоволено посміхався:
— Це ось сухий пайок на дорогу. І ще. Наступні п’ять років вам заборонено в’їжджати на територію Німеччини.
Німецький педантизм та законослухняність мене не переставали дивувати. Поліціянт на машині відвіз мене на прямий потяг до Берліна. Довжелезна срібляста стріла швидкісного потягу долала відстань між Гамбургом і Берліном за дві години, ніде не спиняючись. По прибутті мене мав зустріти інший поліцейський і провести через місто на інший вокзал. Невже вони думали, що я ось так спокійно поїду додому?! Мабуть, що так. Згідно з німецькою логікою, якщо я підписав папери, то погодився повернутися. До того ж ще й з депортацією у паспорті. Смішні люди! Печатка мені аж ніяк не заважає. І жодного зв’язку між підписом у паперах і реальністю для втікача з батьківщини немає. Одним словом, з поліцейським, який чекав мене в Берліні, ми так і не зустрілися. Хвилин за 15 до прибуття я перейшов через чотири вагони і вийшов на перон геть не там, де він чекав. Поліціянт стояв біля вагона й уважно спостерігав, як виходять люди. Поруч із ним, нікого не соромлячись, цілувалися два педерасти — один зустрічав іншого з величезним букетом червоних троянд.
— Цю країну знищить педантизм, — промимрив я собі під ніс і пішов до каси здавати квитки на київський потяг. Не пропадати ж грошам, які заплатив німецький уряд.
— Гіббен зі бітте, айне цігареттен.
Німець, який сидів біля мене, дуже схожий на Леніна. Навіть одягнений так само. На столику біля пачки цигарок «R-1» лежала кепка. Здавши квиток, я взяв інший — на таку саму швидкісну «стрілу» назад до Гамбурга. Місце поруч зайняв цей німецький «Ленін».
— Бітте, — він простягнув мені цигарки.
Запалили. Потроху зав’язалася розмова. Добре хоч моя німецька це вже дозволяла.
— Я соціаліст, — німець примружив око, до якого потрапив дим, і зробився ще більше схожим на Володимира Ілліча, — скоро ми наведемо лад у країні. Берлінський мур впав, проте замість нього утворилася прірва між людьми, які жили по різні його боки. Західні порівняно зі східними німцями страшенно багаті. А ті ще не мають грошей, щоб пересісти з жигулів та трабантів на мерседеси. Утім, вони навчені росіянами працювати. А західні, особливо молодь, навпаки, нічого не хочуть робити. Східні й західні в душі ненавидять одне одного тільки за те, що опинилися по різні боки Муру і тепер мають різний соціальний статус. Для того щоб вирішити цю проблему, уряду слід докласти чимало зусиль.
— У нас іще гірше.
— Я знаю. Інфляція, мафія, але згодом усе залагодиться.
Так за розмовами я й незчувся, як приїхав до Гамбурга. На виході ми потисли один одному руки, і «Ленін» тицьнув мені пачку цигарок. Я хотів сказати, що не варто, однак передумав, подякував і засунув їх до кишені. Вийшовши з вокзалу, я перейшов через площу до будівлі «Червоного хреста». Посміхнувся до Мадлен і попросив кави.
— Де це ти був, Русмане?
— В Амстердам їздив, — посміхнувся і взяв каву. — Дякую. Ви, як завжди, маєте чарівний вигляд, фрау.
Вийшовши на вулицю, я дістав пачку, яку дав «Ленін», відкрив, аж раптом між цигарок побачив якийсь папірець. Дістав, розгорнув — це виявилися складені вчетверо п’ятдесят марок. Німецький «Ленін» виявився саме таким, яким малювала справжнього Ілліча радянська пропаганда. Добрий дідусь Ленін. Я закурив і ковтнув кави. Невідомо чому, але мене почали душити сльози…