— Я б тут ніколи не залишився, у нас у Каунасі краще, — я сидів в нічліжці «Ротен Кройц» разом з двома туристами-литовцями, в яких украли документи. — Тепер сиди тут, доки посольство папери виправить, — один із литовців тоскно подивився на нас.
Ми втрьох від нічого робити складали величезний пазл у вигляді карти Німеччини. Повернувшись на Раштат, я не знайшов Густава. Мабуть, він ще у друзів в Амстердамі. Потинявшись кілька днів Гамбургом, цю ніч я вирішив провести в нічліжці біля собору неподалік від вокзалу. З вікна виднівся парк, де тинялися араби, котрі торгували наркотою. А поруч мене невдахи з Каунаса ніяк не могли знайти шматочки пазла з того місця, де мав бути Кельн. На душі було гидко. Я вирішив спуститися у загальну кімнату-кухню і щось поїсти з холодильника, який представники «Червоного хреста» щодня набивали їжею для таких волоцюг, як ми.
У кімнаті нікого не було. Зладнавши собі бутерброд з ковбасою, я увімкнув телевізор, знайшов новини і вмостився у кутку. Аж раптом зайшли двоє німців. Німецькі волоцюги помітно відрізнялися від інших. Вередливі, крикливі, у м’ятому одязі, а іноді й відверто брудні, вони, втім, завжди поводилися вкрай агресивно. Особливо щодо турків та інших чорних. Один із німців, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв зі столу дистанційний пульт і заходився клацати каналами. Інший нагрібав у таріляку щось із холодильника.
— Е-е, Гансе, а то нічого, що я новини дивився? — я відклав бутерброд на стіл і закурив.
Німець глянув на мене так, наче я був купкою лайна, і знов перевів погляд на телевізор. Знайшов якийсь футбол і всівся на стілець.
— Ти що — глухий? — всередині, наче магма у вулкані, закипала лють. — Якого біса ти мені новини вимкнув?
Я загасив цигарку і саме хотів піднятися, коли інший німець з тарілкою, проходячи повз мене, поклав руку на плече і притиснув до крісла.
— Не буянь, ти тут ніхто, свиня емігрантська…
Даремно він це сказав. Ох, даремно… Вулкан у моїй душі вже почав виверження. Одним рухом я схопив руку в себе на плечі, різко смикнув униз і підняв коліно. Голова німця налетіла на нього, і на мої джинси бризнула кров. Наступної миті мій кулак врізався йому в скроню — німець упав на підлогу, як мішок. Я рвучко підвівся.
— Ти, собако, геть оскаженів! — другий німець кинувся до кухоньки й схопив в одну руку ніж, а в іншу — сокирку для м’яса. — Зараз я з тебе фаршу нароблю.
— Ану ж бо! — я про всяк випадок ударив лежачого ще раз носаком по голові, щоб не рипався, і відскочив у інший бік кімнати. Зиркнув по кімнаті й схопив, що трапилося під руку, — невеличкого стільця.
На мить ми завмерли, а потім німець кинувся на мене. Неначе у сповільненому кіно, я відбив стільцем сокирку, а от ніж різонув мені тильний бік лівої руки. Я відскочив убік і вдарив збоку стільцем німцеві в щелепу. Удар вийшов глухим. Голова його відкинулася, з рота разом із кров’ю випало кілька зубів. Він відлетів до холодильника. Цієї ж миті ззаду наскочив другий, котрий уже прийшов до тями. Він видав себе, бо зарепетував, почав кликати поліцію. Я вирвав сокирку з рук німця, який усе ще перебував у прострації, і розвернувся. Ненависть до цих покидьків затьмарювала все, перед очима розходилися криваві кола.
— Що, фашистюра, жити хочеш?! — я горлопанив, як репродуктор на параді. — На коліна! — На мене, мабуть, страшно було дивитися: знавіснілим поглядом мені хотілося пропекти їх до кісток.
У цей момент перший трохи оклигав. Я знову вдарив його ногою в обличчя. Він упав на підлогу. Я продовжував його бити, тримаючи сокирку в руках і не зводячи погляду з іншого. Той спершу злякано задкував, а потім таки накинувся на мене. Я замахнувся і метнув сокирку. На моє щастя, німець рвонув убік, і залізяка, просвистівши у нього біля плеча, увіткнулася в дерев’яну стіну. Німець відскочив назад, схопився за ручку сокирки. У цю ж хвилю я почув із коридорних дверей:
— Хальт, поліція, хенде хох!
Я підняв руки, потому схрестив їх за головою і присів на коліна просто в калюжу крові разом із тим німцем, який лежав на підлозі без тями.
— Прізвище, ім’я та по батькові! — моя порізана рука дуже свербіла. А ще боліла голова, якій також трохи дісталося. — Руслане, ви ще минулого тижня мали бути в себе вдома, і аж ніяк не тут!
Цього разу перекладач не знадобився. Поліцейський, який вів допит, був чехом та ще й знав польську.