— Довго пояснювати, — мене охопила цілковита апатія до всього, що відбувалося. — Дайте запалити.
— Пали. Тобі пощастило двічі. По-перше, ти нікого не вбив, а по-друге, ці двоє стоять у нас на обліку. Вони мають проблеми із законом — побили одного турка. Утім, це не означає, що ти білий і пухнастий. Тобі заборонено п’ять років в’їжджати на територію Німеччини. Ти кілька разів обманював поліцію та міграційні служби. Буде суд.
Я докурив цигарку і відкинувся на спинку стільця. Чех відверто мені симпатизував, я відчував, що він не бажає мені зла, але зараз мені було цілком байдуже до всього.
— Слухай, а чого тебе Русманом називають?
Камера, в якій я чекав суду, була двомісною. Інший лежак займав монгол з майже не вимовним ім’ям, яке перекладалося як «світло зірок».
— Мабуть, тому, що «Руслан» німцям складно вимовити.
— Руслан, це те саме, що Аслан, тобто Лев. Ти знав?
— Знав. Це ім’я ще Пушкін у тюрків узяв. «Руслан і Людмила» читав?
— Я Пушкіна знаю.
Мій сусід по камері вразив мене з самого початку. Коли мене завели в камеру, я побачив його обличчя з вузькими очима, звернув увагу на забинтовану голову і прошипів собі під ніс:
— О, звісно, кого ж мені сусідом, як не чурку…
— Навіщо обзиваєшся? — пролунало у відповідь російською, і монгол щиро посміхнувся.
Бай (як я його називав) був родом з Улан-Батора і мав там велику родину. Невеличкий і гнучкий, він працював повітряним акробатом у монгольському цирку й під час чергових гастролей залишився в Німеччині. Ось уже три роки жив тут офіційно.
— Ми з одними знайомими посварилися. І побилися. Прийшов до тями з пробитою головою і без документів. Голову зашили, а поліція перевіряє мої папери. Днів два-три — і випустять, я ж нічого не порушував.
— А звідки російську знаєш?
— Мама в мене в Улан-Баторі вчителькою працює, викладає математику. За всіма нами слідкувала, щоб ми вчилися добре. А російську всі вивчали. Потім і з цирком у Росії був, у Москві, у Ленінграді.
Наше життя в камері нагадувало буденне життя середньостатистичного німця: прокинувся, поїв, поспав. Одним словом — нудьга. Палити в камері не дозволялося. Це можна було робити або під час прогулянки, або ж просити вартових. У нашому блоці нараховувалося десь тридцять камер, тож німці не надто охоче відгукувалися на прохання.
Серед усіх охоронців виділялися дві жінки-близнючки. Обидві височенні, руді й незаміжні. Одну звали Хельга, а іншу — Марта. Найцікавіше полягало в тім, що жінки, попри зовнішню схожість, були цілковитою протилежністю одна одній. Хельга ненавиділа всіх нас, а Марта, навпаки, завжди допомагала, чим могла, і навіть давала можливість кілька разів на день покурити. До того ж, свої цигарки. Відрізняли ми близнючок за сережками — Хельга їх не носила. Коли вона кілька разів відмовила нам з Баєм у проханні покурити, ми придумали спосіб їй допекти. Річ у тім, що камери в блоці побудовано досить дивно — без туалетів. Щоб сходити до вбиральні, арештанти натискали кнопку дзвінка, а охоронець виводив їх аж у кінець коридору.
— Вас іст? — у віконці камери з’являлося обличчя Хельги.
— Туалетте, бітте.
Я йшов до туалету, сидів на унітазі кілька хвилин і разом з нею повертався. Двері камери замикалися, і ми уважно слухали, як віддаляються її кроки. Тільки-но чули, як клацав замок у її каптерці, відразу ж натискали кнопку виклику. Тепер до туалету просився Бай. Коли повертався — усе повторювалося, і вже я просив пити. І так до безкінечності. Німкеня не мала права відмовляти нам у цих проханнях, навіть розуміючи, що ми робимо це їй на зло. О, цей німецький педантизм! Вона боялася, що у разі відмови, ми напишемо скаргу… Через три зміни знущань, вона прийшла до нас разом із сестрою.
— Хлопці, припиніть, — попросила Марта, — Хельга пускатиме вас курити.
Ми з Баєм переглянулися й синхронно кивнули у відповідь…
— Завтра мене випускають, — ми стояли з Баєм біля вікна в туалеті й курили. — Вони розібралися з паперами. А що ти?
— А мене, мабуть, викинуть з країни. Може, подамся в Польщу. Проте повернуся і знайду тебе. А згодом поїду до Улан-Батора й одружуся з твоєю молодшою сестрою.
— Тоді мені доведеться зарізати тебе, брате, — посміхнувся Бай, — у нас весілля з іновірцем — це ганьба для родини.
Звечоріло. Ми з Баєм сиділи на нарах один навпроти одного. Раптом Бай затягнув:
— Проволка колючая в три ряда…
— Ого, ти ще й співаєш російською?!
— Я багато пісень знаю, в Улан-Баторі й досі російські канали по телевізору дивитися можна.