— Ти сядь, я все поясню…
Ми сіли й поговорили. Сперечатися зі мною було безглуздо, бо я вже півроку, з моменту, як вони з батьком подали на розлучення, жив окремо в гуртожитку. Я втлумачив їй, що про мій від’їзд треба мовчати принаймні до дня народження, а всіх із військкомату посилати під три чорти, мовляв, не знаю, не живе, кудись поїхав.
— А якщо тебе впіймають, Руслане? Тут уже армією не відбудешся!
— Якщо мовчатимеш — не впіймають. Хоч тобі та братові з сестрою допомагатиму. Гроші присилатиму. Тут головне мовчати до дня народження, а потім своїм можеш сказати, де я. Звісно, без подробиць про документи…
«Автобус до Пшемишля буде відправлено о 13.30 з четвертої платформи».
Голос диктора на автовокзалі у Львові звучав для моїх вух, неначе музика. До Львова я приїхав потягом. На залізничному вокзалі купив ваучер до Польщі, дістався автостанції і ось тепер уже тримаю квиток. До виїзду залишалося півгодини. Мій настрій не могло зіпсувати ніщо. Навіть інцидент, який щойно стався.
— Ви не знаєте, де тут обмінний пункт? — розпитуючи, бігав по автовокзалу, як ошпарений.
Так сталося, що я не розрахував, і карбованців, які залишилися у мене, на квиток не вистачало. Черга до каси наближалася, а у величезній споруді Львівського автовокзалу, як нарочито, були зачинені обидва обмінники.
— Вам скільки поміняти треба? — почув я біля вуха голос незнайомця.
Здоровезний бугай у спортивному костюмі не викликав довіри, одначе вибору я не мав.
— 20 доларів.
— А-а, — протягнув громило, — якби хоч сто. А так… — і побрів далі по вокзалу.
Я ще раз подивився в бік черги й наздогнав його.
— Слухай, ну поміняй двадцятку, немає в мене більше, а мені на квиток не вистачає.
Здоровань довго м’явся, однак погодився. Ми відійшли в куток до телефонних автоматів. Я віддав йому купюру. Він почав її прискіпливо роздивлятися.
— Що це ви тут робите?! — гримнув хтось збоку. — Валюту міняєте? Ось я зараз міліцію покличу!
Я механічно озирнувся й побачив ще одного здорованя в спортивному костюмі. У цю мить перший тицьнув мені в руку зелену купюру й розчинився в натовпі.
Мушу зазначити, я все зрозумів, ще не розтискаючи кулака, в якому мала бути двадцятка. Таке «кидалово» було і в нас на вокзалі. Я знав, що тримаю в руці однодоларовий папірець, а два бугаї, мабуть, зараз радіють, що розвели лоха. Я надто розслабився від того, що скоро опинюся за кордоном, і втратив пильність. Таким чином зі ста доларів, які я нашкріб на дорогу і заздалегідь розміняв на двадцятки, у мене залишилося вісімдесят. Одначе шукати гадів і намагатися повернути гроші було марно. Всі на вокзалі, включаючи міліціянтів, які байдуже поглядали на подорожніх, касирів обмінних пунктів, які спеціально закривали їх під час ажіотажу біля кас, усе прекрасно знали й розуміли. А мені треба було до Польщі. І швидко.
— Пане, — звернувся я до чоловіка в черзі, — допоможіть, поміняйте двадцять доларів! Мені на білет до Перемишля не вистачає, а тут обмінники позакривали. Мене вже на одну двадцятку кинули…
Я показав йому зім’ятий долар, намагаючись мати якомога жалюгідніший вигляд. За хвилю все владналося. Взявши квиток, я вийшов до платформи, де вже стояв «Ікарус» з табличкою «Львів — Перемишль». Закуривши, побачив вдалечині одного з «кидал» у спортивному костюмі.
— От падло, — сплюнув я спересердя собі під ноги. — Нехай та двадцятка знадобиться тобі на ліки.
Викинувши цигарку, я ефектно продемонстрував йому середній палець своєї правиці, кинув у багажне відділення автобуса свою сумку, ще раз озирнувся на вокзал і пірнув у салон автобуса.
— Пасажири, приготуйте документи для паспортного контролю, — водій зупинив автобус перед знаком «Стоп» і став у проході між сидіннями. — Зараз ми спинимося біля терміналу, забирайте речі, нічого не залишайте в салоні.
Від цих слів мені чомусь захотілося в туалет. Це був перший і останній раз, коли в мене з’явилося відчуття страху. А що як мене затримають? Якщо з паспортом якісь проблеми? За себе я якось не боявся, але пам’ятав про інших людей, яким є що втрачати.
Нас розділили на два коридори. Спершу митники. Я кинув свою сумку на стіл — довгий залізний, на кшталт операційного — і, прочитавши напис на стіні, шарпнув «блискавку».
— Наркотики, зброя, лікарські препарати, товари, що підлягають обов’язковому декларуванню є?
— А мають бути? — мабуть, від нервів я намагався жартувати.
Митник підняв на мене сумне задовбане обличчя. З-під козирка кашкета на мене дивилися такі самі сумні й задовбані очі.