Зденек, худий, рудий і прищавий, оглянувши мене з голови до ніг, коротко повідомив:
— Їдемо об одинадцятій вечора. Буде ще мій товариш Пьотрек.
Дорога до села, назва якого вже стерлася з моєї пам’яті, пролягала через колишні колгоспні поля, невеличкі лісочки та два інших села. На вулиці було вогко, подекуди падав мокрий сніжок, однак у повітрі вже вчувалася весна.
— Зденек, Пьотрек, я пригощаю сьогодні, — промовив я, не відводячи погляду від поля.
— З якої радості?
— За знайомство, і взагалі — у мене завтра день народження.
— Опа! Домовилися!
Хлопці задоволено перезирнулися, і Зденек додав газу.
Фестини нагадали мені наші сільські дискотеки. Різниця полягала лише в мові, якою спілкувалася молодь, та в тому, що в приміщенні для танців розмістили невеличкий бар і кілька столиків. Зденек, як найстарший із нас, зміг десь дістати пляшку горілки. Я взяв пива, і ми всілися в кутку за столиком. Минуло вже опівночі, а події розгорталися якось мляво. На невеличкій сцені, грали та співали наживо троє хлопців і дівчина.
— «І понад вшисткем кохам тє…» — виводила рулади співачка.
— А, це з нашого села дівка, — підморгнув мені сп’янілий Пьотрек, — Анка Хаза. Батько в неї крутий. Анка після школи поїде вчитися до німців. Нічого так діваха, тільки слабка на передок.
— Не зрозумів…
— Та було у нас з нею, кілька разів, — довірливо сказав Пьотрек.
— Ото ще брехло, — перебив його Зденек, — щоб Анка пішла з тобою, то треба щоб ви вдвох потрапили на острів і років десять там прожили.
— Не вірите, як хочете. Давайте вип’ємо! — не став нічого спростовувати Пьотрек.
Від випитої горілки мені зробилося тепло і добре. Повільна пісня, що лунала зі сцени, хилила на сон. Аж раптом мені захотілося співати.
— Вибачте, — звернувся я до басиста в перерві між піснями, — а можна мені заспівати, щоб ви підіграли. Ви щось знаєте з українського чи російського репертуару?
— Зараз, — басист виявився досить приємним хлопцем, і вже за мить гульня значно пожвавилася.
— Белые розы, белые розы, беззащитны шипы… — виводив я під акомпанемент гурту.
Коли я натхненно прогорланив два куплети та приспів, до нас приєдналася Анка:
— Біле те руже, біле те руже…
Я зірвав голосні оплески. Галантно вклонившись натовпу та потиснувши руки музикам, я спустився до зали.
— Курва, твоя мать, заєбана! — почув я натужний фальцет якогось хлопака.
Бійка зчинилася спонтанно. Я навіть нічого не встиг зрозуміти. Відразу кілька столів перекинулося, і, як кажуть, змішалися до купи коні, люди і ведмеді. Я якраз мило спілкувався з Анкою біля сцени — мій спів справив на неї неабияке враження, і ми, обмінюючись багатообіцяючими поглядами, гомоніли про якісь дріб’язкові речі. Я встиг сіпнути Анку вбік — і повз пролетів стілець. Він ударився об сцену й зрикошетив у басиста. Той, схопивши гітару за гриф, наче битку, з диким криком стрибнув у залу. Наступної миті мене вдарили ззаду. Лайка, лемент та зойки лунали з усіх боків. Уся ця какофонія то зникала в пітьмі, то знов з’являлася в усій красі під світлом ліхтарів дискотеки.
— Поліція! — вигукнув хтось, і юрба порснула врозтіч.
Я кинувся за сцену. Спілкування з поліцією до моїх планів не входило аж ніяк, бо закінчився термін дії ваучера, і мене могли примусити повернутися в Україну. Прожогом метнувшись у коридор, я перестрибнув через якісь декорації, вискочив на задній двір і ледве не збив із ніг поліціянта, який вартував вихід.
— Стуй! — почулося, і я шарпонувся вбік. Стрибок до пожежної драбини, два прольоти вгору. Знову стрибок, і я вже за парканом на чиємусь подвір’ї. Гавкіт собаки. Ого, сенбернар — це не жарти! Ще стрибок на купу складених дров. Клац — зуби собаки вхопили повітря біля моєї литки. Паркан. Знову стрибок.
Я біг вулицею, не розбираючи дороги, інстинктивно звертаючи в невеличкі вулички. Потроху ззаду все стихло. За мною ніхто не гнався. Я зупинився і перевів подих. У голові пульсувала одна думка: треба вибиратися з села і якось діставатися додому.
Я мало не плакав. Оглянувшись навколо, зрозумів, що остаточно заблукав. У всьому виною — моя самовпевненість. Зазвичай я не страждаю на просторовий дебілізм і потрібний виїзд із села знайшов відразу. Йдучи дорогою у бік Бжедашова, я розраховував, що мене підбере Зденек, однак його машина так і не з’явилася. Відтак я йшов кілька годин, минув села, які ми проїжджали, коли їхали на фестини, і ніби знайшов своє село. Одначе заблукав у пітьмі і ніяк не міг знайти дорогу до будинку Сташека.