— Та пішло воно все! Зранку розберуся, — сказав сам собі, вмощуючись на лавиці біля якоїсь могили на цвинтарі.
— Хлопче, що ти тут робиш? — я розплющив очі й побачив бабцю, яка стояла біля мене. Я обережно спустив ноги, які для зручності поклав на могильну плиту.
— Вибачте, я заблукав. А що це за село?
— Бжедашів.
— Дякую, а як мені до центру пройти?
— Он просто так і йди, на тому боці кладовища вийдеш до костьолу, а там праворуч.
— Ще раз вибачте, — злий на себе я попростував уздовж могил, не оглядаючись на бабусю.
— Ну ти даєш, Русмане! — пан Сташек оглянув мою розбиту губу та синець під оком. — Ото погуляв!
Я вмився, намастив синця якоюсь маззю, що дала Марта, і виповз на ґанок перекурити. На сусідньому подвір’ї побачив Зденека з Пьотреком, вони відразу ж підійшли.
— Ну тебе, Русмане, знаєш куди?!
— Куди? — я засміявся.
— Ти куди подівся, кудикало? Там поліції понаїхало, Пьотрека забрали, я насилу домовився, щоб відпустили. А тебе не знайшли. Ми втрьох повернулися. Анку з собою захопили, стукали тобі тихенько в кімнату — немає.
— Та я заблукав трохи.
— Круто. Ми так переживали. Взяли, думаємо, на свою голову. Анка нас мало не покусала, — Пьотрек зареготав.
Березень видався холодним. Я вже кілька разів намагався поговорити зі Сташеком, що мені треба їхати далі, але відкладав. Була робота по господарству, і я розумів, що йому потрібен.
До подальшої подорожі мене спонукали обставини, вплинути на які я не міг.
— Руслане, вставай! Батько повернувся! — Анка кулею злетіла з ліжка і визирнула з-за дверей кудись униз.
На щастя, кімната Анки на другому поверсі будинку. Я перелякано метушився, шукаючи речі.
— Блін, Анко, ти ж казала, що їх не буде аж до обіду.
— Так і мали б повернутися, — Анка швидко застібала блузку.
Я обережно відчинив вікно, глянув униз. Височенько.
— От, блін, Анко, взуття ж унизу в коридорі.
— Аню! — почувся згори голос її батька. — Я не зрозумів. Хто це в нас у гостях?
— Стрибай!
— А який сенс, все одно попалилися, — намагався протестувати я.
— Стрибай! Краще так, бо він як розлютиться — може прибити, — Анка штовхнула мене в спину, і я полетів униз.
Я не встиг згрупуватися й добре забив ноги та лікоть. Підвівся і, шкутильгаючи, кинувся з подвір’я! Десь згори хати чулися матюки Анчиного батька. Не озираючись, я побіг вулицею…
— Ти розумієш, що їй лише вісімнадцять років?! — очі Анчиного батька налиті кров’ю, а кулаки нагадували гирі, що здатні перетворити мою голову на безформну субстанцію. — Виродок! Прихав сюди, дівку зіпсував!
Мені хотілося сказати, що її зіпсували ще до мене. Однак мовчав. Щось казати в цій ситуації — було рівноцінно самогубству.
— Їй ще вчитися треба, а не цим займатися. Мені сорому не треба. А не дай Боже — дитина, що тоді?
Я й далі мовчав. Головне — не вивести здорованя з рівноваги. Добре, що він хоч додумався викликати мене з дому, а не з’ясовувати стосунки у Сташека.
Анка добряче дістала по пиці. Проте, здійнявши руку на доньку, батько трохи спустив пар.
— Що мовчиш?
— А що казати?
— Якщо чутки вже пішли, одружишся. Нікуди не дінешся. Зрозумів?!
Оце номер. Анка взагалі-то — непогана дівка, однак одружуватися з нею після Пьотрека або ще когось у мої плани не входило. І що тоді? Сидіти з нею тут у селі?
— Гаразд, — відповів я, — буде, як ви скажете.
— Зятьок, курва мать, — здоровань востаннє зиркнув на мене з-під лоба й пішов додому.
Вечоріло. Я сидів на кухні. Поруч пан Сташек з дружиною та невісткою.
— Вибачте, що так усе сталося. Я то планував скоро їхати, але не думав, що доведеться тікати.
— Ох і Русман, ох і сучий сину, — засміявся Сташек. — Швидко ти. Туди-сюди, і вже втрапив у халепу. А може, таки одружишся?
— Припини, не чіпай хлопця, — вступилася Марта. — Йди хоч із дітьми попрощайся, я тебе підкину до Ополя, на станцію. До Ромека тільки не заходь, не засмучуй Дануту. Все вляжеться. Йди з Кубушом попрощайся.
— Бувай, німцю, — Марта поцілувала мене в щоку, і я знову відмітив, які в неї сумні очі, — гарний ти хлопець, Русмане, діти тебе люблять. Може, й залишився б. Хоча вольному — воля.
У руках я вже мав квитка на автобус до Вроцлава. Звідти на іншому мав дістатися кордону з Німеччиною. На мене чекало місто Губин, або Губен, як його називали німці. Я заліз в автобус і помахав рукою худорлявій постаті, що завмерла поруч зі сріблястим «Полонезом». За мить вона зникла, автобус повернув на дорогу.