Вроцлав мені сподобався. Принаймні той клаптик, що я розгледів між залізничним і автобусним вокзалами. Велике сучасне місто, до якого ходить потяг із Києва. Утім, затримуватися там не було сенсу. Ще через деякий час я виходив з автобуса в Губині. Чарівне лялькове місто на кордоні по обидва берега річки, що власне і є межею двох держав. У центрі — міст, яким у вихідні спритні німці ходять на польський базар, економлячи гроші. Роздивившись довкола, я зрозумів, що перейти кордон мостом не вдасться — прикордонники перевіряли документи в усіх, хто йшов із цього боку. Отож тут нічого не світить.
— Перевези до німців, — звернувся до таксиста, бо знав, що більшість із них цим промишляє.
— Двісті марок, — відразу ж відповів поляк і дмухнув мені прямо в обличчя цигаркою.
— Я подумаю, — сказав і відійшов.
У моєму становищі витрачати двісті марок було б дурницею. По-перше, я знав, що на тому боці доведеться швидко від’їжджати подалі від кордону, щоб не муляти очі підозріливим місцевим і прикордонникам. А по-друге, грошей я мав лише триста доларів. Я швидко пішов від таксиста, розуміючи, що той може вирішити заробити зайву копійку, здавши мене поліції. Купивши на вокзалі перепічку й примостившись на лавці, я, старанно пережовуючи, почав обмізковувати план подальших дій. Однак усе вирішилося само собою. Виручили цигани.
— Дядю, дай злотий! — наполегливо смикала мене за рукав куртки дівчинка років чотирьох.
Я прожував рештки смаженого тіста, витяг із кишені кілька мідяків і поклав їй у долоню. Одразу ж навколо мене зібрався увесь табір.
— Та немає в мене більше грошей, заспокойтеся, — намагався я перекричати юрбу жінок та дітей, які неначе метелики кружляли навколо мене. — Я з України. Самому б хто копійку дав, — це вже я до себе.
Коли до них дійшло, що я сказав, галас трохи вщух. До мене підсіла літня циганка.
— То до німців, значить… А навіщо?
— В армію йти не хочу.
— Ми сьогодні ввечері теж підемо по автобану. Можемо взяти із собою. Даси сто марок?
— Кажу ж, нема вже грошей взагалі!
Циганка подумала і, мабуть, таки повірила.
— Гаразд. І так візьмемо. Що більше людей, то більше шансів. Відпочивай поки. Я покличу.
— Гей-но, ромале, — прикрикнула на дітей, — не займайте хлопця!
— Як тебе звати? — звернулась до мене.
— Руслан.
— Руслан, так Руслан, хоча давай Рустем, щоб зручніше.
— Та як хочете, поляки мене взагалі Русменом називали.
Як цигани перетинають кордони — це окрема історія, яка заслуговує на детальне описання.
Домовившись заздалегідь, кільканадцять родин румунських, польських, українських або російських циган збираються в одному місці біля кордону. Вдень вони розчиняються в натовпі, щоб не привертати зайвої уваги. Коли всі з’їжджаються, чоловіки обирають місце для «штурму» кордону. Цього разу таким місцем утвердили автобан за три кілометри від міста. Подібні магістралі призначені лише для перетину машинами і вартують їх по три-чотири прикордонники на кожному боці. Коли стемніє, табір, зазвичай півсотні людей, не ховаючись, біжить просто на автобан. Юрба з чоловіків, жінок та дітей змітає все на своєму шляху. Звісно, декого ловлять. Спершу поляки. Потім на іншому боці — німці. Ще дехто потрапляє до рук німецької поліції в перші години після штурму, бо ті викликають підкріплення. Та зазвичай осіб сорок проривається і розчиняється в Німеччині. Тих, кого впіймали, на ранок повертають у Польщу. Там їм ставлять штамп про обов’язкове залишення країни за двадцять чотири години, утім, ця печатка нікого не лякає. Цигани ждуть інших родичів, які йдуть «брати Німеччину», і все починається з початку.
— Стуй, курва! — збоку я побачив прикордонника. Той намагався вхопити мене за куртку.
Я сіпнувся вбік і помчав по мосту. Поруч, ззаду й переді мною бігли цигани. Мабуть, збоку це насправді мало страшний вигляд — картата юрба змітала польську поліцію. Якась фура різко загальмувала, щоб не наїхати на жінок, розвернулася впоперек і перекрила частину мосту. Один циган стрибав по капотах легковиків. Усе змішалося. Ніч. Світло від прожекторів на мосту. Вищання гальм та клаксонів. Цигани знали, що досить затриматись на мить, і німці встигнуть перекрити автобан з іншого боку. Здавалося я не біг, а летів уперед. Діставшись крайньої опори мосту, я побачив метрів за тридцять попереду німців.
— Хальт! — пролунало звідти.
Я рвонув убік. Переді мною вищилася сітка, яку напевно спеціально натягли з боку мосту. Погляд униз. Ага, річка вже позаду, внизу земля. Високо, чорт.