От по снiгу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, дверi у хатку вiдчиняються — мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, — що вона принесла? Принесла хлiба, картоплi, а коли ще трошки пшона на кулiш, так вже й хвалиться зараз дiтям, що "от, дiточки, ми собi зваримо кулiш", — i усi дожидають кулешу, а Галя то вже завчасу сидiтиме з ложкою у руцi та погукуватиме "мамо!", i погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що усi пiклують, i додає усiм сили терпеливiй дожидати. Пiсля кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по голiвцi i дає надогад, що славна Галя.
Запалена пiч розгоряється й трiщить, червоне полум'я грає на вiконечку, з пiчних розколинок виходять струмки диму — хатинка разом i свiтлом-огнем посвiщається, i димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печi, та не можна розглядiти по обличчю, якi собi думки має, який вид — то здається, що вона всмiхається i дбайливо поспiшається та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга i чогось боязко їй, i що вiд тiєї душної туги так вона метушиться коло печi, що не вiд диму в неї i сльоза бiжить.
Дiждалися — вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм — у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.
Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила — дрова знов трiщать, полум'я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.
У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки — i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя — таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.
Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.
— Що, мамо? — одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.
— Що? Що? Що? — покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:
— Кулiш! Пшоняний кулiш!
— Нi, — одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.
— Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб'ята, — промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.
— Бублики! — гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.
— О! О! О! — почулося помiж братiв, i що то у кожному тому "о!" було дива та радощiв!
— Бублики ж! — гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.
— Галю! Галю! Послухай-бо, — промовив менший брат, — слухай-бо, мама принесла чоботи!
— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…
Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.