Дiждалися - вечеря готова. Галя смiється, i усi вечеряють i спати лягають. Огонь у печi потроху погасає, наче сам почина дрiмати, гасне зовсiм - у хатцi темнiсiнько, й усi засипають.
Ранiшнiй холод не хоче нiяк дати поспати, пройма i таки хоче побудити й таки побудить. Вже мати у печi запалила - дрова знов трiщать, полум'я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання їм готове, й мати поспiшається йти на поденщину, i приказує їм бути розумниками, й iде собi.
У недiлю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у її латанi чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усетаки можна було погуляти коло хатки - i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота. Потому мати їм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б їм не мiшало неньчине обличчя - таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нiчого й сама з ними разом всмiхається на усе смiшне та потiшне у казцi.
Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.
- Що, мамо? - одказав старший син i скочив з печi назустрiч їй.
- Що? Що? Що? - покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:
- Кулiш! Пшоняний кулiш!
- Нi, - одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.
- Нi! Пождiть, пождiть, мої голуб'ята, -промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.
- Бублики! - гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.
- О! О! О! - почулося помiж братiв, i що то у кожному тому "о!" було дива та радощiв!
- Бублики ж! - гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.
- Галю! Галю! Послухай-бо, - промовив менший брат, - слухай-бо, мама принесла чоботи!
- О, чоботи! - вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…
Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.
Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сiла, та чобiт не зняла i заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеко-далеко-далеченько гуляти. Пiшла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невiрний з лiсу, а ще гiрш турбував її той кава навiсний, що не знає вона навiть, де вiн i сидить у свiтi, - чи у лiсi, чи пiд горою на луцi, чи у Днiпрi у нуртi - не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звiдки його берегтися, а може, вискочить вiн i схопить її несподiвано-негадано.
З сонної Галi тихенько менший брат зняв чоботи, i усi тодi по черзi почали їх примiряти, i кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тiльки старшому брату, йому мати й принесла тi чоботи, i принесла йому для того, що завтра хоче його забрати iз собою у мiсто i вiддати хазяїну в наймити.
До хазяїна! За наймита! Усi очi на його обернулися, усi серденятка iздригнулися; хто дивує, а хто засмутивсь; кого порушила надiя на щось дивнеє та чуднеє, а кого то жах затомив, що теє скоїться; той у думцi вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрiчати та почути не чутого зроду; iнший замисливсь, як то вони самi без його житимуть… Мати смутненька та тривожненька… А старший син одказав спокiйненько на сю вiстоньку:
- Добре, мамо.
- Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собi ласку, вислужиш заплату, - каже мати. - Дасть бог милосердний, то потiм собi й кожушок справиш… Добре, синочку?
- Добре, мамо! - одказав їй знову син.
- Хазяїн твiй, здається, чоловiк хороший буде, а як що там i випаде тобi у службi… як там лихо-горо, то ти приймай за добре… Коханий, ти перетерпи… Добре, синоньку?
- Добре, мамо! - одказав знов син.
Вже бiльш мати нiчого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сидiла вже мовчки, та тiльки дивилася на старшого сина, та все тiснiш та тiснiш душила її важка рука тая… А старший син задумавсь i недбало, невважливе одказував братам, що товпилися у хатцi, стукали дверима, по черзi брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.
Мiсяць свiтив уповнi, зорi наче палали - одна зоря поломнiш вiд другої, мороз був сильний, аж трiщав, снiг хрускав пiд чобiтьми навдивовижу, напрочудо. Навiть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов - iде та усе оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилинки: "Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти? Скажи, будь ласка!"
На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева трiщали на горi, зсипаючи з себе iнiй, сонечко сяяло блiденько наче зблiдло собi вiд холоду, наче теж змерзло: а усi брати вибiгли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у мiсто.
- Ходiм вже, дитино, - промовила мати до старшого сина, - а ви, голуб'ята, зоставайтеся здоровенькi, - каже вона до других.
Вони пiшли, а услiд їм кричали голосочки i "бувай здоров", i "вернися", i "вертайсь хутче"; а Галя - то вона тiльки вигукувалась: "братик милий, милий братик!" Усi танцювали на морозi, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на пiч, i усiм такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усi зажурилися i затужили; у Галi вже слiзоньки капали.
- I я пiду у наймити! - каже один брат.
- От як! - промовила Галя; а слiзочки закапали одна по другiй швиденько.
- I я! I я! I я! - кажуть усi брати в один голос.
У Галi слiзки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна 'дну.
- Ой, лихо! - покрикнула Галя. - Усi пiдете! Усi мене покинете! I ти? I ти мене покидаєш? Покид…
Та вже до меншого брата вона бiльш промовити не здолала - затулила личенько обома ручечками й гiрко заридала.
- Годi, Галю, годi! - кажуть брати, - слухай-но, що тобi казатимемо… Галя не слухала.