Т р е т і й с л і п и й
Хто у зимі Кіммерської країни
Або в тюрмі не бачив сонця довгі дні,
Для того блиски сонячні страшні,
Коли нараз він зустрінеться з ними.
О,і зовсім осліпне він не раз;
Зирнув — і розкіш внівеч розлилася.
Так сталося й мені, що довгий час
Я знав лиш маловартеє заласся.
Та ледве я зирнув на ідеали,
То осліпив мене їх блиск надземний
І розкоші в тій хвилі всі пропали.
Чого ж я, мрець, плетусь ще між живими?
Сліпий невір лугами світляними?
Геть! Радше в Оркус * западуся темний!
Четвертий сліпець — се чоловік, що осліп із подібної, хоч не зовсім такої самої причини. Бо як той через несподівано прудкий позирк на сонце, так сей через надто часте й довге вдивлювання стратив почуття для всіх інших світляних вражень. Та проте його не можна вважати сліпим з огляду на те одно, що розогнило його. Він мовить, що з його зором сталося йому таке саме, яке часто лучається зо слухом; ті люди, яким уші оглушені сильним галасом і шумом, не можуть чути тихіших шелестів. Адже оповідають про славний народ так названих катадупів, що нібито живуть там, де могутня ріка Ніл із обриву величезної гори спадає на рівнину.
М і н у т о л ь й о
Так і всі, хто віддає своє тіло і свого духа важкій і високій задачі, не чують прикрості менших лих. Мені здається, що сей не потребує оплакувати свою сліпоту.
С е в е р і н о
Певно, ні. Він і називає себе добровільно сліпим, котрий рад з того, що все інше заслонене перед ним, бо йому було би прикро, коли б се відвертало його зір від тої єдиної, яку він обожає над усе. Та проте він просить прохожих хоронити його від нещасливих припадків, які могли б лучитися йому, поки він виключно зайнятий одиноким предметом свого оглядання.
М і н у т о л ь й о
Передай же його власні слова!
С е в е р і н о
Він мовить:
Ч е т в е р т и й с л і п и й
Глухий той катадупський люд живе,
Говорять, там, де з обриву крутого
Високих гір могутній Ніл реве
Униз із гуком грому вікового.
Як ті глухі — так я сліпий, допоки
Ту бачу, що не бачити лякаюсь;
Все інше бачить радо зарікаюсь,
Щоб нею тільки пасти зір безокий.
Та вас благаю: хороніть мене
Від пропастей, від лютих звірів зуба
І де там ще яка чигає згуба!
Бо хто, як я, все думання марне
Покинув і в одну лиш думку вп’ється,
О,сей сліпий і з шляху вмить зіб’ється.
У дальшого сліпця погасли очі через ненастанне плакання, так що він не може розпізнавати видимих речей ані того світла, що колись, як він раз побачив його, зробилося причиною його щедрих сліз. Зрештою, слушно він уважає свою сліпоту не конституційною і не невлічимою хоробою; навпаки, вона видається йому наслідком поганої привички; вогонь, що розпалював душу в його очах, погашено на якийсь час ворожим йому елементом сльозавої вогкості. Коли б тільки він міг перестати плакати, то він певний, що відзискав би знову бажану силу зору. Так слухайте ж, як він промовляє до товариства, просячи пропустити його:
П ’ я т и й с л і п и й
Криниця сліз все воду в очі тисне,
І жадна іскра з ясних блисків тих,
Що в мні горять, крізь воду не проблисне,—
Отим-то й зір не бачу я святих.
Боюсь, що вже й остання іскра згасне
Мойого зору і зовсім незрячий
Я втрачу зорі, втрачу сонце красне
І блиск його зцілющий і гарячий.
Сліз джерело пливе і не вгаває,
І ясність денну тьмить перед очима,
І океан, здається, доливає.
І так осліпнуть мушу я вовік!
Даремно ждав найти когось між вами,
Щоб допоміг спинити сліз потік.
Шостий сліпець осліп через те, що пролив так багато сліз, що висохла вся вогкість, якої посередництво потрібне не тільки для самої зорової сили, щоб могла проявляти себе назверх, але крізь вогку матерію, що зціплює з собою різні і супротилежні частини, мусить також проблискувати зверхнє світло і всяка видима форма. І так його серце мучиться, а йому не лишилося пільги, яку біль знаходить у сльозах: бо джерело сліз знищене перемогою інших матерій. Сей стан зможете оцінити з ось яких його віршів:
Ш о с т и й с л і п и й
Ви згасли, очі! Висохла криниця,
В якій душа всі образи єднала;
Розбилось дзеркало, в якім блищиться
Ввесь світ, кришталь прозорий тьма заслала.