Елізабет Мак-Нілл. Дев’ять з половиною тижнів
H. B. та H. R., я вам дуже вдячна
Передмова
«Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої руки зв’язаними за головою».
Уже найперше речення одразу переходить до найголовнішого, так швидко й різко, що до моменту, коли це речення закінчується, гра переслідування по суті завершена. Подібно до нашої оповідачки ми знаємо, куди все це приведе. І попри те, що її майбутнє достеменно невідоме, інтуїтивно ми відчуваємо, що фінал цього роману зовсім не щасливий.
Наші невиразні передчуття сильнішають разом із зацікавленістю та легким відчуттям приємного збудження, коли наша героїня холоднокровно фіксує фази, відповідно до яких розгоряється багаття її роману. Наступного разу, коли вона та її коханець зустрічаються знову, він просить дозволу зав’язати їй очі шарфом. Під час третьої зустрічі доводить її до межі найвищої насолоди й змушує благати про більше. У четвертий раз «він використав той самий шарф, аби зв’язати мені зап’ястя. Того ж ранку він надіслав мені на роботу тринадцять троянд». Коли завершується ця коротка, немов телеграма, прелюдія, ми, як і сама авторка, відчуваємо, що не можемо вибратися, і питаємо себе, наскільки далеко це зайде й наскільки відвертою вона готова з нами бути.
З моменту першої публікації в 1978 році мемуарів «Дев’ять з половиною тижнів» авторки, що взяла собі псевдонім Елізабет Мак-Нілл, минуло майже тридцять років[1]. Книга набула неймовірного розголосу й стала сенсацією, набагато більшою, ніж можна було очікувати, враховуючи, що так звана сексуальна революція відбулася щонайменше десять років тому.
Вибухова хвиля, яку спричинив роман, на мою думку, була частково пов’язана з тим, що межа між порнографією та серйозними мемуарами ще не була так ретельно розмита, як сьогодні. Адже лише в останнє десятиліття письменники-чоловіки й жінки, здається, починають змагатись у випробуванні особистих меж, і піднімають ставки саморозкриття, сповідаючись читацькій аудиторії в дедалі інтимніших подробицях інцесту, жорстокого поводження в дитинстві й незвичайного сексу.
До цього був, звичайно, Генрі Міллер, чия робота, подібно до творів Джойса й Набокова, спровокувала скандал, кульмінацією якого стала судова справа щодо непристойності текстів. Але ці письменники, як і Френк Гарріс та його колеги-мемуаристи таємного життя, були — навряд чи про це потрібно говорити — чоловіками. З-під пера жінок з’являлися вульгарні комерційні оповідання, що опинялися у всіх на слуху, на кшталт «Щасливої шльондри» Ксав’єри Голандер, літературної порнографії, як, наприклад, «Історія О.» Домінік Орі, та щоденників Анаїс Нін, у яких авторка розповіла про свої амурні справи з таким щирим ліризмом, що мало хто міг сприймати їх як чисту еротику. До того ж Нін постаралася, щоб читач дізнався, що вона зробила багато речей, — пройшла сеанси психоаналізу, оберталася поміж літературного бомонду, писала (!), — які мали для неї набагато більше значення, ніж секс.
На противагу цьому «Дев’ять з половиною тижнів» інтенсивно й цілковито зосереджені на тому, що відбувається між одним чоловіком та однією жінкою, в основному в одному ліжку й впродовж приблизно двох місяців, коли все інше втрачає будь-яке значення. Цю книгу написала (або принаймні це переконливо стверджують) жінка, котра була ким завгодно, але не щасливою шльондрою. І, як і «Книгу Генрі Роббінса», «Дев’ять з половиною тижнів» готував до видання відомий та високошанований редактор, з яким доти працювали письменники Джон Ірвінґ, Джойс Керол Оутс та Ісаак Башевіс Зінґер.
Але ще більше скандальній славі книги посприяло те, що вона з’явилася наприкінці епохи, протягом якої феміністки боролися за всі ті речі, — владу, контроль, незалежність, самореалізацію, — від яких оповідачка «Дев’яти з половиною тижнів» радісно відмовляється за кілька днів після того, як поринає в роман із чоловіком, котрого зустріла на мангеттенському вуличному ярмарку. Гострішою цю іронію робить той факт, що оповідачкою — принаймні на перший погляд — є так звана Нова Жінка. Вона насолоджується всіма перевагами, за які боролися її сестри-активістки. «Ефектна ділова жінка, яку люблять друзі та цінує керівництво», вона має клієнтів, обов’язки, «власний портфель, власну літню сумочку, туфлі на високих підборах, блиск для губ та чисте укладене волосся». Вона має гарну освіту, багато подорожує, сексуально обізнана — коротко кажучи, перед нами наділена всіма перевагами молодого середнього класу самотня мешканка Нью-Йорка. І чого ж, виявляється, вона хоче? Щойно зустрівши свого прекрасного принца, жінка швидко усвідомлює, сама цьому дивуючись, що прагне, аби її прикували наручниками, били, принижували, поводилися, мов із безпорадною дитиною, котра нездатна задовольнити власні першочергові потреби.
1
Передмова Франсін Проуз написана до видання «Perennial edition» 2005 року. (