Наступного дня, під час ділового ланчу з клієнтом, я втрачаю думку на середині речення, коли в пам’яті виринає відображення в дзеркалі, яке я побачила вчора вночі. Нестримна хвиля бажання заливає мене так несподівано, що я навіть відчуваю легку нудоту. Я відсовую від себе тарілку та ховаю долоні під серветкою. Від усвідомлення того факту, що до зустрічі з ним залишилося ще чотири години, мені хочеться залементувати вголос.
4
І так це тривало крок за кроком. І оскільки ми почали проводити разом кожну ніч; оскільки кожна додаткова зміна була незначною за своєю суттю; оскільки він кохався дуже, дуже добре; оскільки я швидко втратила через нього розум (не лише з фізичної точки зору, але переважно через це), трапилося те, що я несподівано відчула себе — через короткий проміжок часу, десь близько двох тижнів — у стані, що його знайомі мені люди схарактеризували б як патологічний.
Мені жодного разу не спало на думку назвати це патологією. Я ніколи й ніяк «це» не називала. Я не розповідала про це жодній живій душі. Коли я віддаюся спогадам, здається неймовірним, що це саме я прожила такий період у своєму житті. Я наважуюся лише пригадувати ті тижні як окремий феномен, що залишився далеко в минулому; фрагмент мого життя, нереальний, мов сновидіння, позбавлений жодного значення.
5
«Це незвично для чоловіка — мати котів», — кажу я. «Та невже?» Ми дивимося Кронкайта[5]: приємне знайоме обличчя, що — під належним шаром зовнішньої турботи — назавжди застигло в заспокійливій масці надійного добросердя… Землетрус, що стався на іншому кінці земної кулі, більш близька загроза чергового транспортного страйку, індекс Доу Джонса зріс на два пункти… «Жартуєш? — стомлено каже він. — Ніби я не знаю! Собаки — це зовсім інша історія.
Але в жодного зі знайомих мені чоловіків, які ще не одружені, нема навіть одного кота, а тим паче кількох». «Гм», — кажу я. «Коти — це для дітей або маленьких старих пані, якщо тобі цікава моя думка, — продовжує він. — Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, — кажу я, — тоді чому…» «Від них немає нічого, крім неприємностей», — перериває мене він. «Принаймні ці не дуже линяють, — невпевнено бурмочу я й врешті кажу: — Ніхто не змушує тебе тримати котів». «Це так кумедно, — каже він. — Це до чортиків смішно, якщо чесно. Ти просто не уявляєш собі…»
У його оселі мешкають три коти, і всі троє однаково невибагливі. Їм байдуже до нього так само, як і йому до них. Він годує їх, щодня наливає їм свіжу воду, змінює наповнювач у лотку і, здається, вважає це своїм прямим обов’язком; вони ж, своєю чергою, очікують на регулярне надання цих послуг. Між ними відсутній будь-який видимий обмін люб’язностями, окрім, якщо це можна вважати за прояв ніжності, повільної котячої прогулянки його розпростертим тілом та його мовчазної толерантності до такої поведінки (враховуючи майже повну відсутність будь-яких емоцій у кота та чоловіка, дуже сумнівно, що це можна називати так).
Він сидить на дивані. Я сиджу на двох подушках на підлозі, його ноги стоять обабіч моїх плечей, спиною я обперлася на диван, шия та плечі спочивають на його передньому краю; моя голова, закинута назад, лежить між його стегон. Він бавиться з моїм волоссям: вибирає пасмо за пасмом та накручує кожне на пальці; запускає чотири пальці під частину волосся, піднімає його та лагідно прибирає від шкіри; розтирає й дуже повільно робить мені масаж від чола до скронь знову й знову.
5
Волтер Кронкайт (англ.