Наступного дня, під час ділового ланчу з клієнтом, я втрачаю думку на середині речення, коли в пам’яті виринає відображення в дзеркалі, яке я побачила вчора вночі. Нестримна хвиля бажання заливає мене так несподівано, що я навіть відчуваю легку нудоту. Я відсовую від себе тарілку та ховаю долоні під серветкою. Від усвідомлення того факту, що до зустрічі з ним залишилося ще чотири години, мені хочеться залементувати вголос.
4
І так це тривало крок за кроком. І оскільки ми почали проводити разом кожну ніч; оскільки кожна додаткова зміна була незначною за своєю суттю; оскільки він кохався дуже, дуже добре; оскільки я швидко втратила через нього розум (не лише з фізичної точки зору, але переважно через це), трапилося те, що я несподівано відчула себе — через короткий проміжок часу, десь близько двох тижнів — у стані, що його знайомі мені люди схарактеризували б як патологічний.
Мені жодного разу не спало на думку назвати це патологією. Я ніколи й ніяк «це» не називала. Я не розповідала про це жодній живій душі. Коли я віддаюся спогадам, здається неймовірним, що це саме я прожила такий період у своєму житті. Я наважуюся лише пригадувати ті тижні як окремий феномен, що залишився далеко в минулому; фрагмент мого життя, нереальний, мов сновидіння, позбавлений жодного значення.
5
«Це незвично для чоловіка — мати котів», — кажу я. «Та невже?» Ми дивимося Кронкайта[5]: приємне знайоме обличчя, що — під належним шаром зовнішньої турботи — назавжди застигло в заспокійливій масці надійного добросердя… Землетрус, що стався на іншому кінці земної кулі, більш близька загроза чергового транспортного страйку, індекс Доу Джонса зріс на два пункти… «Жартуєш? — стомлено каже він. — Ніби я не знаю! Собаки — це зовсім інша історія.
Але в жодного зі знайомих мені чоловіків, які ще не одружені, нема навіть одного кота, а тим паче кількох». «Гм», — кажу я. «Коти — це для дітей або маленьких старих пані, якщо тобі цікава моя думка, — продовжує він. — Або для ферми, або для ще чогось». «Гаразд, — кажу я, — тоді чому…» «Від них немає нічого, крім неприємностей», — перериває мене він. «Принаймні ці не дуже линяють, — невпевнено бурмочу я й врешті кажу: — Ніхто не змушує тебе тримати котів». «Це так кумедно, — каже він. — Це до чортиків смішно, якщо чесно. Ти просто не уявляєш собі…»
У його оселі мешкають три коти, і всі троє однаково невибагливі. Їм байдуже до нього так само, як і йому до них. Він годує їх, щодня наливає їм свіжу воду, змінює наповнювач у лотку і, здається, вважає це своїм прямим обов’язком; вони ж, своєю чергою, очікують на регулярне надання цих послуг. Між ними відсутній будь-який видимий обмін люб’язностями, окрім, якщо це можна вважати за прояв ніжності, повільної котячої прогулянки його розпростертим тілом та його мовчазної толерантності до такої поведінки (враховуючи майже повну відсутність будь-яких емоцій у кота та чоловіка, дуже сумнівно, що це можна називати так).
Він сидить на дивані. Я сиджу на двох подушках на підлозі, його ноги стоять обабіч моїх плечей, спиною я обперлася на диван, шия та плечі спочивають на його передньому краю; моя голова, закинута назад, лежить між його стегон. Він бавиться з моїм волоссям: вибирає пасмо за пасмом та накручує кожне на пальці; запускає чотири пальці під частину волосся, піднімає його та лагідно прибирає від шкіри; розтирає й дуже повільно робить мені масаж від чола до скронь знову й знову.
Кронкайт бажає нам «на добраніч», і ми дивимося нескінченні шоу: гру, а тоді програму, у якій полісмени то переслідують машини, то потрапляють в автокатастрофи. Кадри, що повторюються знову й знову (наприкінці випуску новин він вимкнув звук), створюють заспокійливий та на диво доречний акомпанемент до історії котів, яку він неспішно розкриває мені.
Перший з’явився в його житті разом із жінкою, що чотири роки тому впродовж деякого часу жила з ним. Вона щойно перевезла свого кота на його квартиру, коли їй запропонували престижну посаду в Цюриху, і вона вирішила емігрувати до Швейцарії. Кіт залишився з ним. Ще кілька місяців він вважав себе лише тимчасовим опікуном тварини, яка від самого початку почувалася, як удома: шолудива, нечесана, з майже лисим хвостом, вона нагадувала дивну палітру кольорів, що не пасували один до одного, мов в одязі, що був популярним протягом останніх кількох зимових сезонів: виготовлений із матеріалу, який дістав загадкову назву «кумедне хутро» та імітував фасон і пошив, якщо не цілком зовнішній вигляд, ранньої американської стьобаної ковдри. Він намагався — спочатку дуже активно — знайти котові нову сім’ю. Але доволі швидко йому довелося визнати, що знайомих людей (дехто з яких міг забрати кошеня, тоді як інші хотіли лише сіамську породу) не так легко ввести в оману, бо їхні дивні візити були геть нетривалими, бо вони аж ніяковіли від думки про те, як конкретно ця істота оселиться в їхніх затишних і зі смаком облаштованих мангеттенських апартаментах. Одного разу він навіть розмістив оголошення в «Таймс». І попри те, що вказав свій домашній та робочий номери, попри те, що оголошення було в газеті протягом п’яти днів поспіль, йому не зателефонувала жодна особа. Час від часу впродовж цих місяців він думав про те, щоб віддати кота до притулку для тварин. Але згодом вирішив відкласти це рішення, принаймні на деякий час. Ця можливість, думав він, завжди в нього буде; а тим часом раптово може трапитися ліпший для кота варіант.
Роком пізніше в нього гостювала одинадцятирічна племінниця, що приїхала до Нью-Йорка на змагання з орфографії, на яких їй не вдалося посісти призового місця. На знак вдячності за турботу, яку він проявив, показавши дівчинці місто, її матір — його сестра — подарувала йому другого кота, очевидно, не давши шансу відмовитися. «Він був просто кошеням, на вигляд не кращим за попереднього, і протягом кількох перших днів він поводився, мов скажений, до того ж і інший не зрадів його появі: вони чубилися й борюкалися так, що мені здалося, ніби в мене вдома боа-констриктор. Згодом так чи інакше вони знайшли спільну мову.
«А потім одного разу пізно ввечері я йду додому й бачу дітей на алеї. Вони одразу розійшлися, але ж, знаєш, якось дуже підозріло: трохи перестаралися з виглядом, мов нічого не було. Тому я повертаюся назад, як той дурень, і бачу на землі, ну, розумієш… Був він у надто поганому стані. Я піднімаюся до себе, як будь-який чоловік при здоровому глузді, наливаю собі й починаю читати газету, думаючи: за годину його вже не буде. Годиною пізніше я кажу собі: “Ще один кіт потрібний тобі, як на лазні гудок”.
І я думаю: напевно, хтось уже добив його, не підбирай його, це вже занадто. Я готую собі яєчню, їм салат, варю собі каву; я кажу собі, що треба піти прогулятися після новин об одинадцятій. Звісно ж, він досі там, лише хтось кинув його до сміттєвих контейнерів. Тоді я дістаю якусь газету з урни та забираю його сюди, а вранці думаю: “Я що, медсестра?” — і везу його до ветеринара, у якого стерилізував перших двох, і коли я забирав його після лікування — а це було за шість днів — він уже був як новенька копійка. Ще б йому не бути за шістдесят вісім доларів вісімдесят центів! І щоразу, як мені треба поїхати з міста, мені доводиться викликати свою прибиральницю із самого Квінсу; та іноді вона не може, а з моїх приятелів жоден не додумався оселитися поблизу, а в мене не дуже вправно виходить прохати когось із благодійності проїхати весь цей шлях із Сентрал-Парк-Вест в Ейтіси або з перехрестя Шістдесят п’ятої та Йорка, або з, прости Господи, Бруклін Гайтс. Навіть для Енді, що мешкає на перехресті Тридцятої та Парку, це не п’ятихвилинна пробіжка. А хлопчина, що мешкав на нашому поверсі, перебрався до штату Мічиган, Господи помилуй! Тож на нього тепер теж не можна покластися. І тому мені доводиться звертатися по черзі до інших сусідів, а я ненавиджу просити про послугу людей, з якими навіть не хотів би вітатися…»
5
Волтер Кронкайт (англ.