Я зачиняю дверцята й навшпиньках іду до комода, що стоїть біля стіни й відокремлює спальню від кімнати для гостей. У ньому шість шухляд: три неглибокі, дві середні й одна глибока в самому низу. Я починаю з верхньої. Купка білих носовичків із вишитими ініціалами, наручний годинник без ремінця, старий кишеньковий годинник; складена вдвоє чорна шовкова краватка-метелик лежить у кришці від чогось на кшталт бляшанки з-під конфітюру; набір простих золотих запонок, одна вузька золота застібка для краватки та ще одна, покрита темно-синім лаком, із тонкою золотою лінією посередині, що тягнеться по всій довжині застібки. «Хтось подарував це йому, — думаю я, — це точно подарунок, і непоганий до того ж подарунок». Наступна шухляда: дві пари чорних шкіряних рукавичок, одна на підкладці, друга — без; пара бежевих — без підкладки; великі, товсті лижні рукавиці; широкий пояс-шарф. Третя: темно-сині шорти для плавання, суспензорій[4], піжама — теж темно-синя з білим візерунком, усе ще запакована в пакет від виробника. Ще один подарунок? Ні, на ній досі залишився цінник. Наступна шухляда, перша з тих, що середнього об’єму, ховає в собі щонайменше дві дюжини білих трусів. Нижче зберігається чотирнадцять пар білих вовняних шкарпеток та сорочка з манишкою в пластиковому пакеті. Найбільша шухляда не відчиняється одразу, і мені доводиться посмикати її кілька разів. Коли я зрештою домагаюся свого, то застигаю здивована: набита до краю шухляда мало не тріщить від не менш як тисячі абсолютно ідентичних довгих чорних шкарпеток. Я думаю: «У цього чоловіка більше шкарпеток, ніж у всіх чоловіків, яких я знала, разом. Чи не боїться він, що одного разу вночі закриються всі швейні фабрики країни?» («Ненавиджу ходити до пральні, — скаже він за кілька тижнів по тому. — Це просто, коли розібратися, але це забирає в мене надто багато часу. Чим більше речей ти маєш, тим рідше доведеться відвідувати крамниці чи пральні». Я дивитимуся на нього, лежачи на ліжку й відчуваючи, як розтоплюється, як тече моє тіло: він витягує з шухляди пару шкарпеток, просовує долоню в одну з них — шкіра проглядає крізь тонку тканину на п’ятці, хоча немає навіть натяку на дірку, — та кидає шкарпетку в смітник. «Краще також, аби вони всі були однакові, — відповість мені він. — Таким чином тобі не доведеться шукати відповідну пару. Я мучився з цим гівном протягом усього навчання в школі, це справді неймовірно дратує».)
Я зачиняю комод, стрибаю на ліжко, лягаю на спину, підскакую, кручу в повітрі педалі невидимого велосипеда. Я втрачаю здоровий глузд. Закохуюся в людину, яка накопичує шкарпетки, шкарпетконакопичувача, чоловіка, котрий відкладає чорні шкарпетки на чорний день… Я не можу втриматися від рохкання та пирхання, марно намагаючись не зареготати, хоча голос його дружка-йолопа пронизливо верещить і я могла б зарепетувати «Пожежа!» й не бути почутою.
За чверть десята. Я зрештою заспокоююся, складаю руки під головою. Дивлюся на стелю, пантруючи за тінню, яку відкидає світильник біля ліжка. «Якби ж твоя мама могла бачити тебе: нишпорити по шухлядах чужих людей — то найогидніше, що можна собі уявити!.. Не те щоб нишпорити — кажу я собі, каючись, але не в змозі перестати усміхатися, — я нічого не торкалася». Слава Господу, що зберіг мене від того, аби він зазирнув до моєї шафи! Точно передбачивши, що скоро він завітає до спальні, я непомітно заздалегідь зачинила її ковзні двері, поки він сьорбав каву у вітальні; це було позавчора. Гармидер, безлад — підсумок десятилітньої гонитви за тенденціями у світі великої моди; накопичене за цей час чергується з тим, що потрапило до мого гардероба цього року. Місяць тому, шукаючи сукню, яку, як виявилося згодом, загубили в пральні, я натрапила на міні-спідницю, що залишилася від того минулого; збентежена, я тієї ж миті викинула її, але згодом повернула на звичне місце; я провела в ній надто гарний час, і якою ж забавкою була вона спочатку! А мій бежевий плащ із підкладкою в клітинку, що перейшов крізь сито й решето, бо був у мене ще з другого курсу; а слакси, придбані на розпродажі в «Бонвіт», бо були зроблені з такої чудової клітчастої вовни, однак тієї ж осені не лише виявилися закороткими (а до підрубувального шва було якихось два сантиметри), але й не пасували до жодної з речей у моєму гардеробі; і попри це я не можу позбутися їх, бо то були вигідні покупки та дуже, дуже якісні речі. Лахміття, мотлох, вінегрет у глибині моєї шафи: гостроносі туфлі з відкритою п’ятою, які можна було взути принаймні під максі-спідницю; незграбна гумова шапка, яку я вдягаю раз на рік, коли на вулиці дощить, а мені конче потрібна сигарета; сумка від «Ґуччі», яку я не витягую з шафи роками, але як же тремтіли мої руки, коли відраховували суму, що дорівнювала майже моїй двотижневій заробітній платні, а яка ж я була щаслива, що досягла висот того, що згодом стала називати нью- йоркською елегантністю; паски, що падали з гачків, маленькі червоні чобітки, що залишилися від того хлопчика з фотографії на моєму дзеркалі й давно не підходили мені за розміром; футбольна толстовка мого колишнього коханця, у якій я зазвичай займаюся прибиранням…
«То що ж ти врешті-решт винесла з усього цього? — запитую я сама в себе. — До чого це зводиться, окрім того, що ти пхаєш носа не у свої справи?» «Ну, він акуратний, — кажу я собі. — Грає в теніс, катається на лижах, плаває. Гадки не має про значення слова “ландромат”». Чи нормальні для чоловіка його віку та роду занять десять білих, вісім рожевих та одинадцять блакитних сорочок? Не знаю. Хоча ми одного віку, нагадую я собі, ми приблизно однолітки, та чи мала я коли-небудь так багато будь-чого? Одне мені відомо напевно: я ніколи раніше не зустрічала чоловіка з таким вузьким уявленням про розмаїття кольорів. Жодної лілової, кольору фуксії, бірюзової, помаранчевої речі — гаразд; але ж жодної коричневої? Жодної зеленої, жодної жовтої, жодної червоної? Ті крихітні цяточки бордового кольору на краватках не враховуються. Усе або блакитне, або сіре, або біле, або чорне, окрім, звісно, тих рожевих сорочок.
«Чоловік, з яким ти знюхалася, не зовсім звичайний», — кажу я собі. І справа не в тому, які речі він має, а в тому, яких не має. На грубому листку паперу я складаю перелік. Його ручка додає моєму дрібному, густому почерку ширину й нахил, до яких я не звикла. «Нема халата», — занотовую я. То й що? Лише одна піжама, до того ж запакована? Мабуть, на випадок, якщо доведеться спішно їхати до шпиталю, придбана з тих же міркувань, з яких матері радять не покладатися на булавки на білизні… Ані шарфа, ані шапки: напевно, сильний імунітет до застуд. Але чому в цього чоловіка немає жодних джинсів? Чи знаю я кого-небудь, — кого-небудь, — хто не мав би хоча б одних, навіть якщо вже ніколи не вдягатиме їх, просто джинсів, що лишилися з шістдесятих років? І жодного светра з високим коміром. Жодної шкіряної куртки, жодного блейзера, жодної-однісінької самотньої малесенької футболочки! Де ці вельветові штани, які я звикла бачити на чоловіках, де сандалі, де спортивні куртки, картаті фланелеві сорочки?
Я передивляюся свій перелік. «Усе нормально, — гучніше лунає його веселий голос у сусідній кімнаті. — Не переймайся, я був радий допомогти і радий, що ми все владнали. Побачимося завтра, відпочинь, тобі нема про що хвилюватися…» Я опускаю ноги з ліжка, сідаю прямо, різко згортаю папір та засовую його в сумочку, що стоїть на підлозі біля ліжка. Грюкають вхідні двері, він з’являється на порозі спальні усміхнений: «Усе, готово, він пішов. Час відсвяткувати це. Люба, ти молодчина, що дочекалася й не засмутилася через цю неприємність; час випити трохи вина…»
Незабаром північ, ми лежимо на його ліжку. Склалося так, що ми не випили вина, а натомість одразу перейшли до сексу. Ми кохалися поспіхом, майже не скинувши одягу; після того ми разом прийняли душ і я сказала йому, що це вперше за десять років, що я більше полюбляю лежати у ванні. Загорнувшись у рушники, ми з’їли три великі шматки чорничного пирога, що залишився після вечері, і допили пляшку «Шаблі». Я лежу на спині, дивлячись на стелю, підклавши руки під голову. Він розтягнувся поруч зі мною й лежить на животі. Його права рука підпирає голову, а ліва лягає на мої груди. Посеред оповідки з низкою буденних статистичних фактів, якої він домігся від мене, — брати, сестри, батьки, баба з дідом, рідне містечко, школи, роботи, — я замовкаю та заплющую очі. «…Будь ласка, — думаю я, небагатослівна навіть подумки, не в змозі повернутися до нього й зробити перший крок, — будь ласка…» У тиші він промовляє: «Я хочу тобі дещо показати». Він виходить із кімнати, повертається з дзеркалом для гоління, дає мені болючого ляпаса, сідає на краю ліжка. Моя голова падає на подушку. Він хапає мене за волосся й тягне, допоки я не зазираю йому в очі. Він піднімає дзеркало, аби я могла подивитися, і ми разом спостерігаємо симетричну пляму, що розтікається по моїй щоці. Я дивлюся на себе, зачарована. Я не впізнаю це обличчя: воно бліде, немов полотно, на якому розквітли чотири смуги, червоні, як бойова розкраска. Він ніжно й обережно торкається їх.
4
Суспензорій (англ.