Коли господар причовгав, то був закутаний щонайменше у три в’язані шалики і мав вигляд надто нещасний, щоб помітити Крістофера, не те щоб пригадати його.
— Посланець Ральфа, — сказав Такрой. — Думаю, ви маєте для мене пакунок.
— О так, — здригнувся господар. — Чи не зайдете ви всередину від цієї винятково лихої негоди, пане? Це найлютіша зима, яку будь-хто бачив за останні роки.
Такрой здивовано звів брови і зиркнув на Крістофера.
— Мені досить тепло, — сказав Крістофер.
— Тоді ми залишимося надворі, — сказав Такрой. — Пакунок?
— Зараз, пане, — затрусився господар. — Та чи не бажаєте ви скуштувати чогось теплого, що зігріє вас? Коштом закладу, пане.
— Так, будь ласка, — спішно погодився Крістофер.
Останнього разу, як він був тут, йому дали щось шоколадне, але не какао, щось набагато краще. Господар кивнув, усміхнувся і почовгав тремтячи усередину.
Крістофер сів за столик. Попри те, що вже майже cтемніло, він був у теплі і почувався затишно. Його одяг добре висихав. Зграї тлустих нічних метеликів билися в освітлені вікна, але між ними було вдосталь світла, щоб побачити, що Такрой сів у повітрі, а тоді зісковзнув убік на стілець по той бік столика.
— Тобі доведеться випити що-б-це-не-було за мене, — сказав Такрой.
— Без проблем, — мовив Крістофер. — Чому ти сказав мені написати цифру дев’ять?
— Бо ця плеяда світів відома як Низка Дев’ять, — пояснив Такрой. — Здається, твій дядько має тут багато справ. Через це було так легко влаштувати дослід. Якщо це спрацює, я гадаю, він спланував цілий набір мандрівок, в усі Споріднені Світи. Тобі це видаєтьcя трішки занудним, чи не так?
— О ні. Мені це подобається, — сказав Крістофер. — Скільки їх іще після дев’ятки?
— Наш — дванадцятий, — сказав Такрой. — Потім вони переходять до першого, уздовж іншого шляху. Не питай, чому вони йдуть у зворотному напрямку. Це традиція.
Крістофер спохмурнів. Долин було набагато більше, ніж цих, у Проміжку, — розпиханих в усі боки, та ще й без прямого шляху, щоб лічити до дванадцяти. Але він припустив, що, можливо, в якомусь сенсі Такрой чи Дядько Ральф знають краще.
Господар спішно причовгав назад. Він ніс дві чашки, в які парував чорний шоколад, хоча його приємний аромат було майже зіпсуто менш приємним запахом із круглої шкіряної пляшки на довгому ремінці, яку він кинув на стіл біля чашок.
— Осьдечки, — сказав він. — Це пакунок, а це — щоб вас трохи зігріти й випити за подальші справи, пане. Не уявляю, як ви можете витримувати оте все надворі.
— Ми звідти, де клімат холодний й туманний, — озвався Такрой. — Дякую! — додав у спину господареві, коли той знову почовгав усередину.
— Гадаю, зазвичай тут спекотно, — зауважив він, коли двері затраснулися. — Звідки мені знати. У духовній формі я не відчуваю спеку чи холод. Це добре смакує?
Крістофер щасливо кивнув. Він уже випив одну маленьку чашечку. Напій був темний, гарячий і смачний. Він підсунув до себе Такроєву чашку і пив маленькими ковтками, щоб розтягнути задоволення. Але кругла шкіряна пляшка смерділа так огидно, що заважала відчувати смак. Крістофер переклав її на підлогу, подалі від себе.
— Я бачу, ти можеш підняти її і випити, — сказав Такрой, спостерігаючи за ним. — Твій дядько сказав мені ретельно переконатися, але сам я вже не маю й найменших сумнівів. Він сказав, ти губиш речі на Переході.
— Це тому, що важко переносити речі через скелі, — пояснив Крістофер. — ля скелелазіння потрібні обидві руки.
Такрой задумався.
— Гм. Це пояснює ремінець на пляшці. Але може бути багато різних причин. Хотів би я їх з’ясувати. Наприклад, чи намагався ти коли-небудь пронести дещо живе?
— Щось таке, як мишка? — припустив Крістофер. — Я міг би перенести її в кишені.
Радісний вираз раптом з’явився на обличчі Такроя. Крістофер подумав, що він схожий на людину, яка збирається добряче побешкетувати.
— Спробуймо, — сказав він. — Давай перевіримо, чи зможеш ти наступного разу перенести маленьку тваринку. Я переконаю твого дядька, що нам потрібно це знати. Здається, я помру від цікавості, якщо ми цього не спробуємо, навіть якщо це буде остання річ, яку ти зробиш для нас!
Здавалося, після цього Такрой ставав усе більше й більше нетерплячим. Врешті він підхопився з таким поспіхом, що пройшов просто крізь стілець, ніби його тут не було.