— Ти ще не закінчив? Ходімо вже!
Крістофер із жалем перехилив крихітну чашечку дном догори, щоб видобути останні краплі. Він підняв круглу пляшку і повісив за ремінець на шию. Потім зістрибнув із веранди і вирушив униз — розбитою дорогою, палко бажаючи показати Такроєві містечко. Гриби росли, як корали, на всіх ґанках. Такроєві би це сподобалося.
Такрой погукав його.
— Агов! Куди ж ти пішов?
Крістофер зупинився і пояснив.
— У жодному разі, — сказав Такрой. — Не має значення, що ці гриби рожеві з голубим. Я не втримаю цей транс довше і хочу впевнитися, що ти теж знайдеш вихід.
Це було розчарування. Але коли Крістофер підступив ближче і придивився до нього, йому здалося, що Такрой набуває вигляду блідого й трепетного, наче може розчинитися в темряві або перетворитися на одного з нічних метеликів, що б’ються у вікно корчми. Стурбований цим, Крістофер поклав руку на рукав Такроя, щоб втримати його на місці. В одну мить Крістофер ледве відчував присутність цієї руки — наче пухнастої кульки пилу, що назбиралася під Крістоферовим ліжком, — але за мить вона добре згустилася. Обриси Такроя увиразнилися й почорніли на тлі темних дерев. Сам Такрой залишався нерухомим.
— Вірю, — сказав він так, ніби зовсім у це не вірив. — Ти зробив щось, щоби мене відновити. Що ти зробив?
— Укріпив тебе, — сказав Крістофер. — Тобі це було потрібно, тож тепер ми можемо піти і подивитися містечко. Ходімо!
Але Такрой засміявся і міцно ухопив Крістофера за руку — так міцно, що Крістофер пошкодував, що укріпив його.
— Ні, на гриби ми подивимося іншим разом. Тепер я знаю, що ти і це можеш зробити, і все буде набагато простіше. Але цю подорож мені замовили тільки на годину. Ходімо.
Коли вони йшли вгору долиною, Такрой продовжував роззиратися.
— Якби не було так темно, — сказав він. — Впевнений, що теж бачив би це як долину. Я чую струмок. Це дивовижно!
Але було зрозуміло, що Проміжок він не може бачити. Коли вони дісталися до нього, Такрой продовжував іти, ніби думав, що це все ще долина. Коли вітер здув туман убік, його там уже не було.
Крістофер задумався, іти назад у Дев’ятку чи в іншу долину. Але без товариства це вже не було так весело, тож він дозволив Проміжку повернути його додому.
Розділ четвертий
До наступного ранку Крістофер відчував жахливу нудоту від запаху — а насправді радше смороду зі шкіряної пляшки. Він поклав її під ліжко, але відгонило так жахливо, що він устав і накрив її подушкою, перш ніж зміг заснути.
Коли Остання Гувернантка прийшла розбудити його, вона одразу знайшла пляшку за запахом.
— Святі Небеса! — сказала вона, витягнувши її за ремінець. — Ви тільки гляньте! Я не вірила, що навіть твій дядько зможе попросити цілу пляшку цього трунку! Чи ж він не думав про небезпеку?
Крістофер тільки здивовано кліпнув. Він ніколи не бачив Останню Гувернантку такою схвильованою. Вся її примарна чарівність виявилася назовні, й вона втупилася в пляшку, ніби не знала, сердитися їй, лякатися чи тішитися.
— Що в ній? — спитав він.
— Драконяча кров, — сказала Остання Гувернантка. — І навіть не висушена! Я віднесу це прямісінько твоєму дядькові, поки ти одягаєшся, бо твоя матуся влаштує істерику.
Вона поспішила геть із пляшкою у витягнутій руці, яка розкачувалася на ремінці.
— Думаю, твій Дядько страшенно зрадіє, — кинула вона через плече.
Щодо цього не було жодного сумніву. Через день для Крістофера прибула величезна посилка. Остання Гувернантка принесла її нагору в шкільну кімнату разом із ножицями й дозволила йому самому перерізати стрічки, що додало ще більше втіхи. Всередині була велика коробка шоколаду, із великим червоним бантом і зображеним на кришці хлопчиком, який видуває бульбашки. Шоколад був такою рідкістю в житті Крістофера, що він ледь не випустив із уваги конверт, запханий всередину банта. Там був золотий соверен та записка від Дядька Ральфа. В ній ішлося:
«Молодець! Наступний дослід за тиждень. Панна Белл скаже коли. Вітання від твого люблячого дядька».
Це так порадувало Крістофера, що він дозволив Останній Гувернантці першій узяти шоколадну цукерку.
— Я вважаю, — сухо сказала вона, обираючи горіхову, яку Крістофер ніколи не любив, — твоїй Матусі сподобалося б, якби ти запропонував їй одненьку, поки не надто багато від’їдено.
Потім вона вихопила записку з Крістоферових пальців і кинула у вогонь, ніби натякаючи, що він не мав пояснювати Матусі, що зробив, щоб заслужити шоколадні цукерки.