— Тож коли ти виростеш, то припиниш бути Живою Ашет? — спитав Крістофер.
Богиня спохмурніла. Очевидно, вона була не зoвсім впевнена.
— Ну, Жива Ашет ніколи не виростає, тож я гадаю, що так, — принаймні вони мені ніколи про це не казали.
Її кругле урочисте обличчя проясніло:
— Дещо, варте очікування, еге ж, Беті? — сказала вона, погладжуючи білу кицьку.
— Якщо не можна брати цю кицьку, дозволиш мені взяти якусь іншу? — запитав Крістофер.
— Поживемо-побачимо, — сказала Богиня. — Не впевнена, що я можу їх роздавати. Навіщо вона тобі знадобилася?
— Мій дядько її хоче, — пояснив Крістофер. — Ми проводимо досліди, щоб дізнатися, чи можу я принести живу тварину із твоєї Всюдинки до нашої. Твоя Десята, а наша — Дванадцята, і досить важко продиратися через Проміжок. Тож якщо ти дозволиш мені узяти кота, чи не позичиш ти мені ще й кошика, якщо твоя ласка?
Богиня задумалася.
— А скільки Всюдинок існує? — запитала вона, ніби випробовуючи його.
— Сотні, — сказав Крістофер. — Але Такрой вважає, що їх тільки дванадцять.
— Наші Жриці кажуть, що існує дванадцять Іншомісць, — сказала Богиня, киваючи, — але Матінка Праудфут щиро впевнена, що їх набагато більше. То як ти пробрався у Храм?
— Крізь стіну, — сказав Крістофер. — Ніхто мене не бачив.
— То ти зможеш зайти і вийти знову, якщо захочеш? — спитала Богиня.
— Запросто! — сказав Крістофер.
— Добре, — сказала Богиня. Вона скинула білу кицьку на подушки і стрибнула на ноги під чудовий передзвін і дзенькіт її численних прикрас.
— Я виміняю тобі кота, — сказала вона. — Але спершу ти маєш заприсягтися Богинею повернутися і принести мені те, що я хочу натомість, інакше я триматиму твої ноги прикріпленими до підлоги й закличу Руку Ашет прийти і вбити тебе.
— А що ти хочеш натомість? — спитав Крістофер.
— Спершу заприсягнися, — сказала Богиня.
— Присягаюся, — сказав Крістофер.
Але цього виявилося не досить. Богиня заклала великі пальці за оздоблений камінням пояс і холодно втупилася в нього. Насправді вона була трохи нижча за Крістофера, але від цього її погляд не став і на дрібку менш грізним.
— Присягаюся Богинею, що я повернуся з тим, що ти хочеш, в обмін на кота. Цього досить? — спитав Крістофер. — Тож чого ти хочеш?
— Книги, щоб читати, — сказала Богиня. — Мені нудно, — пояснила вона.
Вона сказала це не так, щоб просто поскиглити, але так швидко й уривчасто, що це й переконало Крістофера у правдивості.
— Хіба тут нема книг? — спитав він.
— Сотні, — похмуро сказала Богиня, — але всі вони освітні чи священні. Живій Богині не дозволено торкатися нічого в цьому світі за межами Храму. Нічого в цьому світі. Розумієш?
Крістофер кивнув. Він усе чудово розумів.
— Якого кота можна взяти?
— Трогмортена, — сказала Богиня.
Із цим словом Крістоферові ноги відклеїлися від плиток підлоги. Він спромігся пройти поруч із Богинею, коли вона відгорнула завісу з дверного проходу і вийшла в тінистий двір.
— Я не проти, щоб ти взяв Трогмортена, — сказала вона. — Він тхне, а ще дряпається і збиткується з інших котів. Ненавиджу його. Але ловити його треба швидко. Жриці скоро прокинуться із сієсти. Хвилинку!
Вона кинулася вбік, у аркаду, із дзенькотом браслетів на ногах, який змусив Крістофера підстрибнути. Вона майже одразу крутнулася назад, вихором іржаво-рудої сорочки, летючої опояски й звихреного волосся мишачого кольору. Вона тримала кошика з лядою.
— Це має спрацювати, — сказала вона. — Цей кошик закривається на міцну клямку.
Богиня провела Крістофера крізь завішану диким виноградом аркаду в двір, залитий сліпучим світлом.
— Він зазвичай варить воду з інших котів десь тут, — сказала вона. — А, ось він де… це на розі він і є.
Трогмортен був рудий. У ту мить він свердлив поглядом чорно-білу кицьку, яка жалюгідно скулилася на напівзігнутих лапах, намагаючись покірливо задкувати. Трогмортен викобенювався перед нею, шмагаючи себе смугастим, схожим на змію хвостом, поки чорно-білій кішці не увірвався терпець й вона кудись дременула. Тоді він обернувся поглянути, що ж хотіли Крістофер і Богиня.
— Хіба ж не жахливий? — запитала Богиня. Вона тицьнула кошик Крістоферові: — Тримай відкритим і опусти ляду, щойно я його туди запхаю.
Трогмортен, мусив визнати Крістофер, був достеменно бридким котом. Його жовті очі безтямно і зухвало блимнули на них, і дещо у розташуванні його вух — одне вище, друге нижче — сказало Крістоферові, що Трогмортен жорстоко нападе на все, що стане йому на заваді. А раз так, Крістофера здивувало, що Трогмортен неймовірно сильно нагадував йому Дядька Ральфа. Це тому, припустив він, що обидва руді.