— Це триклята перешкода, Еффі, і якраз коли справи пішли так обнадійливо! З ним усе буде добре?
— Думаю, так, — відповіла Остання Гувернантка. Вони обоє стояли поруч із Крістоферовим ліжком. — Я дісталася сюди вчасно, щоб накласти кровоспинне замовляння, і здається, він зцілюється.
Поки Крістофер думав: «Смішно, а я й не знав, що вона — відьма», — Остання Гувернантка продовжила:
— Я не насмілилася ні словом прохопитися вашій сестрі.
— Не треба, — сказав Дядько Ральф. — У неї до нього свої усталені задуми, і якщо вона провідає сина, то перешкодить моїм. Бодай всячина цьому котові! Я все повлагоджував у всіх Споріднених Світах, з розрахунку на цей перший прогон, і не хочу все скасувати. Ви гадаєте, він одужає?
— Вчасно, — сказала Остання Гувернантка, — у перев’язці сильне замовляння.
— Тоді варто все відкласти, — сказав Дядько Ральф, і він не здавався потішеним. — Щонайменше, ми дістали кота. Де ця потвора?
— Під ліжком. Я намагалася його витягти, і в нагороду — він мене подряпав, — сказала Остання Гувернантка.
— Жінки! — сказав Дядько Ральф. — Я його дістану.
Крістофер чув, як дядько вклякнув на підлогу. Знизу почувся його голос.
— Ось. Хороша котя. Ходи-но сюди, котю.
Послідував неабиякий вибух котячого галасу. Коліна Дядька Ральфа знову стукнули об підлогу, коли він вставав, а його голос виголосив довгу низку поганих слів.
— Це створіння — достеменний диявол! — додав він. — Він вириває з мене клапті!
Потім його голос долинув зверху й звіддаля.
— Не дайте йому втекти. Наклади утримуюче замовляння на цю кімнату, поки я повернуся.
— Куди ви йдете? — спитала Остання Гувернантка.
— Прихоплю якісь товсті шкіряні рукавиці й ветеринара, — сказав Дядько Ральф від дверей. — Це кіт із Храму Ашет. Він майже безцінний. Відьмаки заплатять п’ять сотень фунтів за всього лиш пару сантиметрів його нутрощів чи одненький кіготь. Його очі принесуть кілька тисяч фунтів кожне, — тож переконайтеся, що ви наклали добре туге замовляння. Пошуки ветеринара займуть мені годину, а то й більше.
Далі запала тиша. Крістофер задрімав. Він прокинувся, почуваючись настільки краще, що сів і роздивився свою рану. Остання Гувернантка уміло вкрила її легкою білою пов’язкою. Крістофер зазирнув під неї з великою цікавістю. Рана була круглою червоною діркою, набагато меншою, ніж він сподівався побачити. Вона заледве боліла взагалі. Поки Крістофер міркував, як йому дізнатися, чи вона глибока, позаду нього — на підвіконні, пролунало пронизливе виття. Він озирнувся. Вікно було відчинене — Остання Гувернантка мала пристрасть дихати свіжим повітрям — а Трогмортен скоцюрбився на підвіконні, благально дивлячись на Крістофера. Помітивши, що Крістофер звернув на нього увагу, кіт випростав одну зі своїх озброєних лезами лап і пошкрябав нею між вікном і рамою. Порожній простір видав звук, ніби хтось шріб шкільну дошку.
— Воу, — звелів Трогмортен.
Крістофер зачудувався, з чого Трогмортен узяв, що він на його боці. Так чи інакше, той кіт майже вбив його.
— Воу? — жалібно спитав Трогмортен.
З іншого боку, подумав Крістофер, жодне з напівубивств не було провиною кота. І хоча Трогмортен, напевно, був найпотворнішим і найзлостивішим котом у всіх Усюдинках, здавалося нечесним викрасти його і притягнути у дивний світ, а потім дозволити продати відьмакам, шматок за шматком.
— Гаразд, — сказав Крістофер і виліз із ліжка. Трогмортен був напоготові, випроставши руду тонку змію хвоста. — Так, але я не певен, як ламати замовляння, — сказав Крістофер, наближаючись до кота дуже обережно.
Трогмортен здав назад і не зробив жодної спроби дряпнути його. Крістофер поклав руку на відкриту частину вікна. Порожній простір відчувався гумовим і піддавався, коли він натискав, але він не міг пропхати крізь нього руку, навіть коли натискав дуже сильно. Тож він зробив єдину річ, яку зміг придумати, і відчинив вікно ширше. Крістофер відчув, як закляття рветься, наче туге павутиння.
— Воу! — вдячно промовив Трогмортен. А тоді він вискочив. Крістофер бачив, як кіт галопом спускається стічною трубою, а тоді левітує на підвіконня там, де труба закінчується. Звідси легко було дострибнути до верхньої частини вікна-еркера, а вже звідти — на землю. Руда постать Трогмортена риссю пострибала в кущі і прошмигнула під сусідським парканом, вже з написаною на морді готовністю шукати пташок до вбивання й інших котів до збиткування. Крістофер обережно повернув вікно назад, як воно було, і повернувся у ліжко. Коли він прокинувся наступного разу, Матуся по той бік дверей тривожно говорила: