Річард повернувся і дійсно побачив своє ім'я, висічене на монументі. У його свідомості відразу ж виник образ — ім'я Келен, теж висічене на камені. Обидва вони були живі, незважаючи на свої могили.
Дівчина глянула спочатку на Кару, потім на Ніккі.
— У переказах говориться, що ви повернетеся до життя, лорд Рал, але там нічого не говориться про те, що ви приведете з собою духів-охоронців.
— Я не повернувся з мертвих, я прибув сюди за допомогою Сильфіди. Вона там в цьому колодязі.
Вона кивнула. — Це колодязь мертвих. У переказах згадуються такі таємничі речі, але я ніколи не розуміла їх значення.
— До речі, мені слід називати тебе жрицею або по імені?
— Ви Магістр Рал, ви можете називати мене як вам завгодно. Хоча все життя мене звали Джилліан. Я була жрицею зовсім недовго, тому недостатньо знаю про все це. Дідусь говорив, що, коли прийде час, мій вік не матиме значення. Важливо буде лише те, що час прийшов.
— Ну тоді, як щодо того, щоб я кликав тебе Джилліан?
Вона кивнула, все ще занадто перелякана, щоб відповісти на його усмішку.
— Мені б теж цього хотілося, Магістр Рал.
— Моє ім'я Річард. Я б хотів, щоб ти називала мене Річард.
Вона кивнула, все ще з трепетом розглядаючи його. Річард не знав чим це було викликано. Чи то тим, що він Магістр Рал, чи то тим, що вона бачила в ньому мерця, який повернувся до живих і вийшов з своєї власної могили.
— Послухай, Джилліан, я поки нічого не знаю про ці твої перекази, але ти повинна зрозуміти, що я зовсім не повернувся з мертвих. Я прибув сюди, тому що у мене неприємності, і мені потрібні відповіді.
— Тоді ваші неприємності скінчилися. Ви вбили тих трьох. А відповідь полягає в тому, що ви повинні допомогти наслати на цих злих людей сновидіння і прогнати їх звідси. Вони змусили весь мій народ сховатися. Там внизу залишилися тільки старі. Вони бояться, що ці люди вб'ють їх, якщо не знайдуть того, що їм потрібно.
— А що вони шукають? — Запитав Річард.
— Я точно не знаю. Весь цей час я ховалася серед духів наших предків. Коли сьогодні вони зловили мене, їм було відомо моє ім'я. Напевно, вони змусили когось в селі розповісти їм про мене. Досить довго мені вдавалося вислизати від них. А сьогодні вони чекали мене там, де я ховала їжу. Вони схопили мене і зажадали показати їм, де зберігаються книги.
— Це — не звичайні солдати Імперського Ордена, — глянувши на його похмуре обличчя, пояснила йому Ніккі. — Це передовий загін розвідників.
Поглянувши на тіла, Ричард запитав: — Звідки ти це знаєш?
— Тому що звичайні солдати Імперського Ордена ніколи не стануть вимагати кидати зброю і здаватися. Тільки розвідники, що досліджують нові шляхи крізь чужі землі і шукають будь-яку крихту інформації, беруть полонених. Вони допитують людей. Тих же, хто відмовляється говорити, відсилають назад, щоб катувати. Вони першими шукають книги, які потім відправляють Імператору, щоб він міг вивчити їх. Вони шукають не тільки кращі шляхи для військ, але й, що набагато важливіше, нові знання, особливо в книгах. Річард теж знав, що Джеган чудово розбирається в стародавній історії та відмінно вміє обертати це знання на свою користь. Іноді йому навіть здавалося, що він завжди на крок випереджає його.
— Ці люди вже знайшли що-небудь? — Запитав Річард Джилліан.
Вона блимнула. — Мій дідусь розповідав мені про книги, але я не знаю, де вони можуть бути тут заховані. Це місто залишався покинутим з давніх часів. Якщо тут і були сховища книг, вони, напевно, вже давно розграбовані, як і все, що тут залишалося цінного.
Це було не те, що Річард сподівався почути. Він думав що тут знайдеться хоч що-небудь, що допоможе дати відповідь на питання, що мучили його. І потім, адже Шота сказала, що він повинен знайти місце кісток в Долині Небуття. Цвинтар навколо точно був місцем кісток.
— Це місце називається Долиною Небуття? — Запитав він Джилліан.
Вона кивнула. — Так, це велика земля, де мало, хто живе. Тільки мій народ може вижити в цьому покинутому місці. Люди завжди боялися приходити сюди. Білі кістки тих, хто зважився подорожувати в цих землях, лежать звідси на південь до самого Великого Бар'єру.
Річарду ці місця нагадали пустелі в Серединних Землях.
— Великий Бар'єр? — Підозріло запитала Кара.
Джилліан глянула на Морд-Сіт. — Великий Бар'єр, який захищає нас від Старого Світу.
— Тоді це точно південна Д'хара. Ось чому в дитинстві я чула історії про Каска. Це в Д'харі. Джилліан вказала навколо.
— Це місце упокоєння моїх предків. Вони були знищені в стародавні часи тими, з Старого Світу. Вони теж могли насилати сновидіння. Але мої предки програли і були знищені.
У Річарда не було часу розбиратися у всьому цьому, у нього і без того було достатньо проблем.
— Ти коли-небудь чула про Вогняний Ланцюг?
Джилліан насупилася.
— Ні, а що це?
— Я й сам не знаю. — Він приклав палець до нижньої губи, обдумуючи наступний крок.
— Річард, — сказала Джилліан. — Ти повинен допомогти мені наслати сновидіння на цих людей, щоб прогнати їх і звільнити мій народ.
Річард глянув на Ніккі.
— Є ідеї, як це зробити?
— Ні, але одне я можу сказати тобі точно. Решта рано чи пізно прийдуть шукати зниклих. Це не звичайні солдати Імперського Ордена. Вони дикуни, але вони найрозумніші з них. Можу припустити, що насилання сновидінь якось пов'язано з твоїм даром, а цього робити я б тобі не радила.
Річард встав і подивився на розміщене на узвишші темне місто.
— Шукай те, що давно поховано… — Прошепотів він. Він повернувся до Джилліан. — Ти сказала, що ти жриця кісток. Мені потрібно, щоб ти розповіла мені все, що ти знаєш про кістки. — Вона похитала головою.
— Спочатку ти повинен допомогти мені звільнити мій народ.
Річард розчаровано зітхнув.
— Послухай, Джилліан. Я не знаю, як допомогти тобі, і у мене немає часу, щоб це з'ясовувати. Але якщо для цього потрібно використати мій дар, як говорить Ніккі, то це швидше за все закличе сюди чудовисько, яке може вбити твоїх людей. Це чудовисько вже вбило багатьох моїх друзів, які були зі мною. Мені потрібно, щоб ти показала мені все, що знаєш про те, що давно поховано.
Джилліан витерла сльози.
— Ці люди тримають мого дідуся та інших там, внизу. Вони вб'ють його. Спочатку ти повинен врятувати мого дідуся. До того ж він хранитель переказів, і знає більше, ніж я.
Бажаючи підбадьорити малу, Річард поклав їй руку на плече. Він не міг уявити, що відчув би сам, якби хтось, кого він вважав могутнім, відмовився допомогти йому врятувати рідних.
— Є ідея, — сказала Ніккі. — Джилліан, я чарівниця. Я знаю все про цих людей і про те, як вони діють, і знаю, як впоратися з ними. Ти допоможи Річарду, а я в цей час спущуся вниз і подбаю про те, щоб ці люди пішли геть. Коли я закінчу, вони вже більше ніколи не будуть загрожувати твоєму народові.
— Якщо я допоможу Річарду, ти допоможеш моєму дідусеві?
Ніккі посміхнулася.
— Обіцяю.
Джилліан глянула на Річарда.
— Ніккі стримає своє слово, — сказав він.
— Добре, я розповім Річарду все, що я знаю про це місце, а ти змусиш цих людей піти.
— Кара, — сказав Річард, — йди з Ніккі і прикрий їй спину.
— А хто буде прикривати вашу?
Річард уперся ногою в голову людини, висмикнув свій ніж і вказав на ворона.
— Локі.
Кара не виглядала здивованою.
— Ворон буде прикривати вашу спину.
Річард ретельно витер лезо об сорочку мерця і повернув нож в піхви на поясі.
— Жриця кісток теж прикриє мене. До того ж вона весь цей час чекала тут мого приходу. Ось хто дійсно буде в небезпеці, так це Ніккі. І я був би дуже тобі вдячний, якщо ти захистиш її.
Кара глянула на Ніккі, наче б вкладаючи в його слова якийсь особливий, більш глибокий зміст.
— Я буду захищати її для вас, лорд Рал.
61
Поки Ніккі і Кара спускалися вниз, туди, де, за словами Джилліан, знаходилися інші солдати Імперського Ордена, Річард повернувся в склеп і зняв зі стіни найменшу з скляних сфер. Він засунув її в мішок, щоб світло не заважало бачити в темряві, але щоб вона була під рукою, на випадок, якщо доведеться увійти в одну з будівель. Йому зовсім не посміхалася перспектива опинитися в темряві в одній з цих розвалин.