— Я знайшов її. Я хочу сказати, Джилліан знайшла.
— Звідки ви взялися? — Запитала Ніккі, поки Річард і Джилліан підходили ближче. — Ми тільки що заглядали сюди, і тут нікого не було.
— Джилліан? — Почувся чоловічий голос.
— Дідусь! — Джилліан стрімко пробігла по східцях і влетіла в обійми старого.
Річард піднявся слідом за нею. На верхній сходинці сиділа Ніккі.
— Що відбувається?
— Це — дідусь Джилліан, — вказала рукою Ніккі. — Він хранитель переказів цих людей, хранитель древнього знання.
— Радий познайомитися з вами, — сказав Річард, потискуючи руку старому. — У вас чудова онука. Вона тільки що дуже мені допомогла.
— Ви й самі знайшли б, просто я побачила перша, — посміхаючись сказала Джилліан.
Річард посміхнувся у відповідь і повернувся до Ніккі. — Що з солдатами Джегана?
Ніккі знизала плечима. — Нічний туман.
Джилліан пішла разом з дідом, щоб привітатися з Локі, який сидів на сусідній стіні, тому Річард говорив тільки з Ніккі і Карою.
— Туман?
— Ага. — Ніккі переплела пальці, обхопивши коліно. — На їхній табір наповз якийсь дивний туман, від якого вони всі осліпли.
— Не тільки осліпли, — з очевидним замилуванням додала Кара, — він розривав їх очі прямо в очницях. Це була кривава плутанина. Я отримала величезне задоволення.
Річард насупився і глянув на Ніккі, чекаючи пояснень.
— Вони — розвідники, — сказала вона. — Я знаю, хто вони, а вони знали хто я. Мені не хотілося, щоб вони мене впізнали. Крім того, я хотіла, щоб вони стали непотрібними для Джегана, навіть якщо залишаться в живих. З того, що сказав дідусь Джилліан, я зрозуміла — він сумнівається, що багато повернуться до Джегана, але я простежила, щоб вони дісталися до своїх коней. А вже тварини їх винесуть. Я хочу, щоб ті, хто виживе, повідомили тільки про жахливий туман, який спустився з пагорбів і засліпив їх за те, що вони вступили на заборонену землю. Такі новини повинні налякати багатьох з них.
— Згвалтування, грабежі і різанина безпорадних людей — ось коло інтересів солдатів Джегана, але їм зовсім не сподобаються події, на зразок цієї. Смерть в ім'я Творця у великій битві і нагорода в загробному житті — це одне, а невидимий ворог, що робить їх безпорадними каліками — це зовсім інше.
— Думаю, Джеган вирішить обійти цю землю стороною, щоб не дозволяти своїм людям злякатися і відмовитися від боротьби на славу Творця і Імперського Ордена. Це означає, що армії Ордена потрібно буде просунутися далі на південь, і зажадає більше часу, перш ніж вони зможуть підійти і атакувати Д'хару.
Річард глибокодумно кивнув.
— Дуже добре, Ніккі. Просто відмінно.
Вона засяяла.
— А що це там у тебе?
— Вогняний Ланцюг, — він посунувся і всівся між Ніккі і Карою. — Це — та книга. — Він завагався, перш ніж розкрити обкладинку. — На випадок, якщо там пророцтва або щось подібне, краще спочатку подивитися вам.
В її витончених рисах зявилося занепокоєння.
— Звичайно, Річард. Давай подивимося.
Річард вручив їй книгу і підвівся на ноги. Він не хотів ризикувати, дивлячись у книгу, щоб надто пізно виявити атакуючого їх Звіра. Особливо тепер, коли він був так близько до відповідей на свої питання.
Ніккі вже читала книгу. Кара заглядала їй через плече.
— Нісенітниця якась, — оголосила Кара, прочитавши декілька сторінок.
Річард не думав, що Ніккі розділяє її думку. Її обличчя, здавалося, втратило всі барви.
— Добрі духи… — шепотіла вона про себе.
Поки вона продовжувала читати, не кажучи їм нічого, Річард всівся на горбку під оливковим деревом. Стовбур дерева обвивала лоза дикого винограду. Від нічого робити, він простягнув руку до її листя.
Його рука завмерла в дюймі від темно-зеленого листя.
Холодна хвиля облила його, покривши мурашками руки.
Він впізнав цю лозу.
Фраза з Книги Зниклих Тіней, книги, яку його батько змусив його вивчити напам'ять а потім знищити, чітко спливла в його пам'яті: І коли три шкатулки Одена будуть введені в гру, виросте зміїна лоза.
— Що трапилося? — Прошепотіла Джилліан, нахилившись до нього. — Ви ніби побачили привида.
— Ти коли-небудь бачила тут таку лозу?
— Не пам'ятаю, начебто не бачила.
— Вона права, — спантеличено підтвердив її дід. — Я прожив тут усе життя. Я не пам'ятаю такої лози, вперше вона з'явилася тут років зо три, напевно, тому. Так, правильно, три роки тому. Восени. А потім вона пропала, і з тих пір її ніхто більше не зустрічав.
На лозі Річард поки шипів не помітив. Він простягнув руку і обережно відірвав молодий пагін.
— Річард, це неймовірно небезпечна книга, — сказала Ніккі. За її голосу було зрозуміло, що вона серйозно стурбована. Вона продовжувала зосереджено читати, не звертаючи уваги на їхню розмову. — Це не просто небезпечно, — говорила вона, не відриваючись від книги. — Я тільки на початку, але це… навіть не знаю, як сказати…
Річард піднявся на ноги, не зводячи очей з затиснутої в руці стовбура зміїної лози.
— Нам потрібно йти, — сказав він. — Прямо зараз.
Щось у його голосі змусило Кару і навіть Ніккі, підняти очі.
— Що це, лорд Рал? — Запитала Кара.
— Схоже, ти тільки що побачив привид твого батька, — сказала Ніккі.
— Ні, це набагато гірше, — відповів Річард, нарешті відвівши очі. — Тепер я зрозумів. Я знаю, що відбувається.
Він побіг в склеп. — Сильфідо! Нам потрібно подорожувати!
— Але, Річард, ви приїхали, допомогти мені зачарувати сни, щоб злі люди більше не приходили сюди.
— Послухай, мені потрібно поїхати. Прямо зараз.
— Лорд Рал вже зробив стільки, скільки поки що зміг, — сказав дідусь, обнявши її худенькі плечі. — Коли-небудь він повернеться.
— Звичайно, — підтвердив Річард, — якщо зможу, я обов'язково повернуся. — Спасибі, Джилліан, що допомогла мені. Ти і уявити не можеш, що ти сьогодні зробила. Попередь ваших людей, щоб уникали цієї лози.
— Річард, — сказала Ніккі. — Що з тобою трапилося?
Він ухопив Ніккі за рукав сукні, а Кару за руку.
— Ми повинні потрапити в Народний Палац. Терміново.
— Чому? Що трапилося? Що ти знайшов?
Річард показав їй обривок лози, потім скрутив і сховав рослину в кишеню і знову схопив її руку, примушуючи рухатися за собою.
— Це — зміїна лоза. Вона виростає, коли вводять в гру шкатулки Одена.
— Але шкатулки Одена в безпеці в Народному Палаці, — вступила в розмову Кара.
— Більше ні. Хтось із Сестер запустив у дію магію шкатулок Одена. Сильфіда! Ми хочемо подорожувати в Народний Палац.
— Так, ми будемо подорожувати.
Ніккі все ще упиралася, але він уперто тягнув її за собою.
— Річард, але яке відношення це має до твоєї мрії про ту жінку.
Річард ляснув по металевій пластині, закриває стелю. — До побачення, Джилліан. Спасибі тобі. Я обов'язково повернуся.
Поки вона махала у відповідь, він підхопив лук і стріли і повернувся до Ніккі.
— Їм потрібна Келен. Вона — остання жива сповідниця. Вони вводять в гру шкатулки Одена, значить їм потрібна книга, яка зберігається тільки в моїй пам'яті. Перше, що там говориться, це «Якщо той, хто володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, але почув їх з вуст іншої людини, в справжності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці…»
Стеля нарешті закрилася. Здалеку Річард почув голос Джилліан — До побачення, Річард. Безпечної подорожі.
— Річард, це — божевілля. Це всього лише…
— Зараз невідповідний час, щоб сперечатися зі мною.
Тон його голосу підтвердив його слова.
Він піднявся на стіну і підняв до себе обох жінок.
— Почекай, — сказала Ніккі, розкриваючи мішок. — Це потрібно зберегти в безпеці. — Вона засунула Вогняний Ланцюг глибше і ретельно зав'язала тасьми.
— Є думка, що таке Вогняний Ланцюг? — Запитав він.
Сині очі пильно вдивлялися в нього.
— Все, що я встигла зрозуміти з пари прочитаних сторінок, це — теоретична основа, формула для певного виду магії, яка здатна розплутати існування.