— Лорд Рал, я хочу, щоб ви пішли звідси. — Річард вивільнив плече з її пальців.
— Тихо.
Він тихо ступав серед останків, в його свідомості звучали незліченні голоси тих, хто володів мечем в минулому.
Не зосереджуйся на тому, що ти бачиш, що вже зроблено. Стеж за тим, чому це сталося, і що ще може трапитися. Зараз час для пильності.
Річард навряд чи потребував такого попередження. Він стиснув руків'я меча з такою силою, що відчував напис «Істина», викладений тонкою золотою ниткою. Слово немов вп'ялося в його долоню і кінчики пальців.
Біля своїх ніг він побачив голову, що дивилася на нього з-під куща сумаха. На обличчі застиг вираз німого крику. Річард знав його. Його звали Нурі. Все, чого навчилася ця молода людина, все, що він пережив, все, що планував, світ, який він почав створювати для себе, було закінчено. Для всіх цих людей світ скінчився. Єдине життя, яке було у них, відійшло назавжди.
Агонія цієї жахливої втрати, безвихідна остаточність, загрожували затопити його горем, заглушивши навіть гнів меча. Усіх цих чоловіків хтось любив, турбувався про них, чекав їх повернення. Кожного з них хтось буде оплакувати, страждання назавжди отруїть чиєсь життя.
Річард змушував себе йти далі. Тепер не було часу для засмучення. Зараз необхідно знайти винуватця і вчинити правосуддя і відплату перш, ніж у негідників буде можливість виконати це ще раз з кимось ще.
Річард оглядав ліс навколо, але як не шукав, він не зміг знайти ні єдиного цілого людського тіла — вся місцевість, де чекав загін, була засипана останками тіл. У найближчому лісі теж були останки тіл, як ніби деякі з людей намагалися втекти. Але жоден з них не зміг відбігти далеко. Поки Річард рухався між деревами, шукаючи будь-які сліди, які могли б допомогти йому зрозуміти, хто ж убив цих людей, краєм ока він стежив за тінями на віддалі. Він бачив сліди людей, які намагалися втекти, але він не бачив ніяких слідів тих, хто переслідував їх.
Він обійшов кругом стару сосну, на розколотій гілці якої вниз головою висіла верхня половина тіла людини. Вона була якраз над головою Річарда. Те, що залишилося від роздертого надвоє тулуба зачепилося за зламану гілку, немов м'ясо за гак. На обличчі застиг вираз непередаваного жаху. Оскільки тіло висіло вниз головою, було відчуття, що волосся піднялося і застигло, ніби від переляку.
— Добрі духи, — прошепотів Віктор. Гнів знову спотворив його обличчя. — Це Ферран.
Річард оглядівся, але в тіні не було ніякого руху. — Що б тут не сталося, я не думаю, щоб хтось зміг втекти. — Він помітив, що на землі, куди ще капала кров Феррана, знову не було ніяких слідів.
Так само, як не було слідів Келен.
Біль, жах, припущення, що таке саме могло трапитися з Келен, змусила затремтіти його коліна. Навіть гніву меча було недостатньо, щоб захистити його від такого болю.
Ззаду до нього нахилилася Ніккі. — Річард, — вимовила вона тихим шепотом, — ми повинні піти звідси.
Кара нахилилася поруч з Ніккі. — Я згодна.
Віктор взявся за свою булаву. — Мені потрібні ті, хто це зробив. — Його рука стискала руків'я так, що суглоби побіліли. — Ти можеш вистежити їх? — Запитав він Річарда.
— Не думаю, що це гарна ідея, — сказала Ніккі.
— Хороша чи ні, — відповів їм обом Річард, — але я не бачу ніяких слідів. Він подивився в сині очі Ніккі. — Може, спробуєш переконати мене, що це мені теж здалося.
Вона не відвела очей, але і на виклик теж не відповіла.
Віктор пильно дивився на Феррана. — Я обіцяв його матері, що догляну за ним. Що я тепер скажу його родині? Сльози безсилля і гніву блищали в його очах, коли він вказав булавою назад на інші останки. — Що я скажу їх матерям, дружинам та дітям?
— Що їх убило Зло — відповів Річард. — Що ти не будеш знати відпочинку, поки не здійсниться правосуддя. Поки вони не будуть відомщені.
Віктор кивав, його гнів слабшав, тепер його голос заповнювало страждання. — Ми повинні поховати їх.
— Ні, — сказала Ніккі з похмурою силою. — Я розумію, що ви хотіли б подбати про них. Але ваші друзі більше не тут, серед цих частин розтерзаних тіл. Ваші друзі — тепер з добрими духами. Що до нас — наше завдання не приєднатися до них.
Гнів Віктора спалахнув знову. — Але ми повинні…
— Ні, — відрізала Ніккі. — Озирніться. Це було криваве безумство. Ми не повинні потрапити в пастку. Ми не можемо нічим допомогти цим людям. Ми повинні звідси забратися.
Перш ніж Віктор почав сперечатися, Річард нахилився до чаклунки. — Що ти знаєш про це?
— Я вже попереджала, Річард, що нам потрібно поговорити. Але зараз не час і не місце.
— Згодна, — рикнула Кара. — Давайте відійдемо кудись убік.
Перевівши погляд від останків Феррана на кривавий безлад біля клена, Річард раптово відчув відчуття жахливої самотності. Келен була потрібна йому до болю. Він хотів її підтримки, її надійності. Було нестерпною мукою не знати, жива вона чи ні.
— Кара права. — Ніккі наполегливо захопила руку Річарда. — Ми мало знаємо про те, що нам протистоїть. Але що б це не було, ти зі твоїм мечем так само не зможеш захистити нас від цього, як і я. Якщо воно все ще знаходиться поблизу, тут, в цьому лісі, зараз не час битися з ним. Ми повинні помститися, повинні здійснити правосуддя. А для цього ми повинні залишитися живими.
Тильною стороною руки Віктор стер з щоки сльози горя і гніву. — Дуже не хочеться визнавати це, але, думаю, Ніккі права.
— Це щось шукало вас, лорд Рал, — сказала Кара. — Я не хочу, щоб ви були тут, якщо воно надумає повернутися перевірити.
Річард раптом помітив, що якимось чином Кара в її червоною шкірі більше не здавалася недоречною в цьому лісі. Тепер її одяг вже поєднувався з усією навколишнього кров'ю.
Усе ще не готовий залишити пошуки того, що вбило людей, відчуваючи що в душі піднімається темна тривога, Річард, насупившись, дивився на Морд-Сіт. — Що змушує тебе думати, що воно шукало мене?
— Я вже сказала, — крізь зціплені зуби відповіла Ніккі, підтримуючи наполегливість Кари, — що зараз не час і не місце, щоб обговорювати це. Тут ми нічого не доб'ємося. Ми вже нічим не можемо допомогти цим людям.
«Не можемо допомогти»… Так само, як він не може допомогти Келен? Він не міг дозволити собі навіть подумати про це.
Він подивився на північ. Річард не знав, де її шукати. Те, що камінь, який був зрушений з місця знаходився на північ від їх табору, зовсім не означало що той, хто захопив Келен пішов у тому напрямку. Можливо, вони пішли на північ, просто щоб уникнути зустрічі з Віктором і його загоном, а заодно і з солдатами, що охороняють обоз. Ймовірно, вони лише хотіли залишитися невпізнаними, поки не відійшли подалі. Потім вони могли піти куди завгодно.
Але куди?
Річард розумів, що йому потрібна допомога.
Він намагався обдумати, хто міг би допомогти в такій справі. Хто б повірив йому? Міг би повірити Зедд, але Річард сумнівався, що його дідусь зможе запропонувати ту допомогу, яка потрібна в таких обставинах. Він зараз дуже далеко, та й здібностей Зедда недостатньо, щоб справитися з цією непростою задачею.
Хто захотів би допомогти, і знав би як це зробити?
Річард різко повернувся до Віктора. — Де нам знайти коней? Нам терміново потрібні коні. Де найближче місце?
Таке питання застало Віктора зненацька. Він підвісив булаву до пояса, іншою рукою витер з лоба дощові краплі, обдумуючи питання. Його брови поповзли вгору. — Алтур-Ранг, ймовірно, ближче за все, — відповів він після хвилинного роздуму.
Річард вклав меч назад у піхви. — Йдемо, ми повинні поспішити.
Задоволена його рішенням, Кара злегка підштовхнула його в напрямку Алтур-Рангу. В очах Ніккі промайнуло підозра, але вона була так задоволена його рішенням вибратися з цього лісу смерті, що навіть не стала питати, навіщо йому знадобилися коні.
Забувши про втому, четверо супутників залишили товаришів, яким вже нічим не могли допомогти. Пригнічені тим, що змушені залишити їх у такому стані, вони тим не менш усвідомлювали, що залишитися і поховати всіх цих людей було б надто небезпечно. Похорон був дуже великим ризиком для їхнього життя.