Перш ніж Ніккі встигла підійти до Ричарда, він прослизнув під низько навислими гілками і заглибився в підлісок. Він йшов, розмахуючи руками над головою, і кричав, як божевільний. Високий чистий звук раптово розлився в повітрі і сотні чорних птахів зірвалися з гілок і злетіли вгору, наповнюючи все навколо оглушливими криками, обурюючись, що їм перешкодили. Спочатку здавалося, ніби птахи чекали на нову битву між людьми, але коли повітря наповнилося дзвоном меча Річарда, вони зникли в темряві серед дерев, як ніби знали, що то за зброя. Їх каркання поступово розтануло в тумані. Річард деякий час переможно дивився їм услід.
Він нарешті повернувся до людей. — Все залишайтеся тут. — Його голос був добре чути через гілок. — Чекайте на місці.
Керуючись тільки своєю думкою в питаннях безпеки Річарда, Кара не взяла до уваги його слова. Вона пішла за ним, у вузький просвіт між деревами, намагаючись перебувати поблизу, але не потрапляти йому на очі. Ніккі пробралася серед молодої порослі і вологих папоротей, обігнула тихо стоячих людей, і підійшла до тонкого стовбура білої берези, що росла на узвишші, неподалік від того місця, де зникли Кара і Річард. Сотні чорних очок на білій корі, здавалося, спостерігають за нею, коли вона зупинилася на краю обриву. Вона провела рукою по стовбуру і побачила арбалетний болт, угрузлий в дереві. Інші дерева навколо теж були утикані стрілами.
А навколо лежали мертві солдати. Сморід вразив її. Ворони поки відлетіли, але повернуться, коли тут не буде людей, і продовжать свій бенкет. А м'ясні мухи, не боячись ніякого меча, залишилися, щоб гуляти і розмножуватися. Перше покоління личинок вже, схоже, приступило до роботи.
Велика частина трупів були обезголовлені, або з відрубаними руками або ногами. Багато лежали наполовину у воді. Ворони, та й інші тварини, встигли попрацювати над багатьма тілами, користуючись тим, що вони були жорстоко зранені. Небіжчики були одягнені в товсту шкіряну броню, шиповані пояси, а величезна кількість зброї цим людям вже ніколи не знадобиться. Тіла вже роздулися, одяг натягнувся, і було враження, ніби мерці щосили бундючаться, намагаючись зберегти гідність.
Все — і людська плоть і фанатичні переконання, тепер просто лежали і гнили в лісі.
Залишаючись за деревами, Ніккі спостерігала, як Річард швидко оглядав трупи. У той перший ранок він знищив більшість цих солдатів, до того як Віктор та його люди знайшли його і принесли в селище. Вона не знала, як довго Річард страждав від цієї стріли в грудях, але це була не та рана, з якою живуть довго.
Дві дюжини людей залишилися під склепіннями крони клена, загорнувшись щільніше в плащі і приготувавшись чекати, скільки буде потрібно.
Всюди з гілок дерев періодично зривалися важкі краплі і шумно розбивалися об землю. То тут, то там гілки кленів, дубів, і в'язів з шумом звільнялися від вантажу води, яка назбиралася на їх листках, коли порив вітру торкався їх крон. Дерева тут же стрімко розпрямляли гілки, і здавалося, м'яко махали ними. Повітря було настільки вологим, що намокло все, навіть куди не змогли пробитися прямі струмені дощу.
Біля якоїсь калюжі Річард знову присів, і став уважно оглядати землю. Ніккі не мала уявлення, що ж він шукає.
Жоден з людей, що чекали під деревом, не виявив інтересу підійти ближче й оглянути місце битви. Схоже, вони були тільки раді чекати на місці, де їм сказали. Вбивство було протиприродне для цих людей. Вони боролися за себе, за свою свободу, і вони вбивали по необхідності, але не отримували від цього задоволення. Для них життя саме по собі була цінністю. Вони поховали трьох своїх загиблих товаришів, але не стали надавати останню честь тілам солдатів, які обов'язково вбили б їх самих, якби не втрутився Річард.
Ніккі згадала, як вона здивувалася, побачивши так багато мертвих, і не могла зрозуміти, як один Річард зміг справити таке страшне спустошення. Але потім згадала Річарда, ковзаючого серед цих тварюк і його меч, що з неймовірною швидкістю разив супротивників. Цей танець смерті зачаровував. Кожен випад і удар ніс смерть. Солдати c подивом бачили, як швидко їх товариші падали побиті на землю. Вони були молоді і сильні, насолоджувалися своєю силою, і звикли залякувати слабких. Вони намагалися дістати Річарда, але їх мечі знаходили порожнечу, а противник уже був поряд і нещадно разив. Його манера бою була їм чужа; вони звикли до зіткнень і грубої силі, і Річард вислизав від них. Їм стало здаватися, що проти них бореться грізний дух. У якомусь сенсі, так воно і було.
Однак їх було занадто багато для однієї людини, нехай навіть, це був Шукач, озброєний Мечем Істини. Було достатньо лише одного точного удару. Або стріли, яка б знайшла ціль. Річард був ні невразливий, ні безсмертний.
Віктор і його люди прибули якраз вчасно — раніше Ніккі. Люди Віктора вступили в бійку, намагаючись відтягнути на себе супротивників Річарда. Підоспіла Ніккі використала свою магію проти солдатів, сліпучим спалахом спопеливши тих з них, хто ще тримався на ногах. Налякані підмогою, залишки нападників втекли, а Ніккі організувала перенесення Річарда в селище, побоюючись, що Орден може надіслати підкріплення. Вона нічим не могла допомогти йому на місці, а лише намагалася в дорозі надати йому витривалості і, періодично використовуючи свій Хань, вливала в нього порції життєвої сили. Ніккі постаралася зупинити болісний потік жахливих спогадів.
Не наближаючись, вона продовжувала спостерігати, як Річард уважно оглядає місце битви, як, не звертаючи уваги на лежачих солдатів, він головним чином оглядає місцевість навколо. Вона не могла зрозуміти, що він сподівається знайти. Він почав від центру, рухаючись по колу прагнучи оглянути всі місця битви. Час від часу він зупинявся, опускався на коліна і ретельно вивчав землю.
А потім Річард зник за деревами.
Віктор, втомившись стояти без діла, пройшов між папоротей, які від його дотиків струшували з листя краплі, туди, де стояла Ніккі.
— Що відбувається? — Пошепки запитав він.
— Він щось шукає.
— Це я й сам бачу. Я маю на увазі, що це за історія про його дружину? — Ніккі втомлено зітхнула.
— Я не знаю.
— Але ти здогадуєшся. — Ніккі побачила, як Річард промайнув вдалині серед дерев. — Він був серйозно поранений. У цьому стані у людей іноді бувають галюцинації.
— Але тепер-то він здоровий. Він не виглядає буйним або одержимим. Він веде себе як, розумна людина, що втратив щось і намагається це знайти. А я ніколи не бачив, щоб Річард поводився так.
— Поняття не маю. — Зізналася Ніккі. Вона знала, що Віктор ніколи не стане турбувати її даремно, а значить, він дійсно турбується за Річарда. — Мені здається, що він намагається відновити в пам'яті всю картину події, і привести в порядок думки в голові. Він був без свідомості кілька днів. А прокинувся тільки кілька годин тому. Давай дамо йому час подумати й розібратися в собі.
Віктор обдумав її слова. Важко зітхнув і кивнув на знак згоди. На щастя він не запитав, що вони будуть робити, якщо Річард не зможе впоратися зі своїми фантазіями.
Вона побачила Річарда, що йшов назад в тіні під дощем. Ніккі і Віктор рушили по полю йому назустріч. Тим, хто його не знав, здавалося, що Річард спокійний, але тільки не Ніккі. Вираз його обличчя підказував Ніккі, що він засмучений і роздратований.
Річард струсив з колін листя, мох, і прилиплий бруд, і підійшов до них. — Віктор, ці солдати не направлялися назад в Алтура-Ранг.
Брови Віктора здивовано піднялися. — Ні?
— Так. Для придушення повстання потрібні тисячі солдатів, можливо десятки тисяч. Ці, безсумнівно, були тут з іншою метою. І крім того, якщо вони прагнули туди, то чому пробиралися сюди, обминаючи основні шляхи, через непрохідний ліс.
Віктор зробив кисле обличчя визнаючи, що, швидше за все, Річард правий. — А як, по-твоєму, куди вони прямували?