«Якщо залишитесь там замкнені під час пожежі, знайте: увесь кисень відкачають, — запевняла Лорін. — Щоб уберегти книжки». Алекс знала, що це нісенітниці. Дарлінґтон так сказав. Він знав правду про цю споруду, знав усі її обличчя, знав, що її збудували згідно з Платоновими ідеалами (будівля була храмом), використавши ті самі співвідношення, якими користуються деякі верстальники для своїх сторінок (будівля була книжкою), а мармур для неї видобували у Вермонті (будівля була монументом). Вхід зробили такий, що за раз увійти могла тільки одна людина, пройшовши крізь обертові двері, наче на прощу. Алекс пам’ятала, як Дарлінґтон натягнув білі рукавички, що їх надівали для роботи з рідкісними рукописами; його довгі пальці шанобливо лягли на сторінки. Лен так само ставився до готівки.
У Байнеке теж була кімната, захована на... Алекс не могла пригадати, на якому поверсі. Та навіть якби пам’ятала, однаково не змогла б піти туди. Їй забракло б яєць, щоб спуститися в патіо, намалювати пальцями на вікні таємний візерунок і ввійти в темряву. Дарлінґтон дорожив цим місцем. Чарівнішого за нього не було. У кампусі не існувало закутка, де вона почувалася б більшою шахрайкою.
Алекс потягнулася до телефона, щоб перевірити, котра година, сподіваючись, що перевалило недалеко за третю. Якщо їй удасться помитися й лягти до четвертої, вона зможе поспати добрих три з половиною години, перш ніж устати й знову перетнути кампус, ідучи на заняття з іспанської. Такі підрахунки точилися в її голові щоночі, щомиті. Скільки залишилося часу, щоб спробувати впоратися з роботою? Скільки часу на відпочинок? Їй ніколи не вдавалося дати раду числам. Вона завжди ледве зводила кінці з кінцями, обмежувала бюджет, їй завжди трошечки бракувало, і паніка накривала дівчину, не відстаючи від неї ні на крок.
Алекс подивилася на освітлений екран і вилаялась. Ціла злива повідомлень. На час віщувань вона поставила телефону безшумний режим і забула його відімкнути.
Усі повідомлення були від однієї людини: Окулуса — Памели Доус, аспірантки, яка доглядала за резиденцією Лети й працювала їхньою науковою співробітницею. Пеммі, хоча так називав її лише Дарлінґтон.
«Зателефонуй».
«Зателефонуй».
«Зателефонуй».
Усі повідомлення надходили рівно за п’ятнадцять хвилин після попереднього. Доус або дотримувалася якогось протоколу, або була стурбована більше, ніж думала Алекс.
Дівчина завагалася, чи не проігнорувати повідомлення. Але була четвергова ніч, ніч зустрічі товариств, а це означало, що якесь дрібне лайно переросло в щось справді кепське. Їй був відомий лише один випадок, коли ідіоти з «Вовчої голови», що вміли змінювати подобу, перетворилися на стадо бізонів і затоптали групку студентів, що приїхали з Бренфорду.
Алекс зайшла за одну з колон, яка підтримувала куб Байнеке, щоб захиститися від вітру, і набрала номер.
Доус відповіла після першого ж дзвінка.
— Окулус слухає.
— Данте відповідає, — озвалася Алекс, почуваючись придуркувато. Вона була Данте. Дарлінґтон був Вергілієм. Саме так Лета мала працювати, аж поки Алекс не доживе до випускного курсу й не успадкує звання Вергілія, щоб опікуватися наступним першокурсником. Коли Дарлінґтон повідомив їхні кодові імена, які він називав «таємні сигнали», вона кивнула й відповіла йому слабенькою усмішкою, вдаючи, наче зрозуміла жарт. Згодом вона пошукала інформацію про них і виявила, що Вергілій був провідником Данте, коли той спустився до пекла. Лета дарма витратила на неї дещицю гумору.
— Біля Пейн-Вітні тіло, — повідомила Доус. — Центуріон уже на місці.
— Тіло, — повторила Алекс, розмірковуючи, чи втома не позбавила її здатності розуміти просту людську мову.
— Так.
— Типу мертве тіло?
— Та-ак.
Доус вочевидь намагалася звучати спокійно, але її дихання збивалося, перетворюючи деякі склади на музичну гикавку.
Алекс притиснулася спиною до колони, помічаючи, як холод від каменю просочується крізь пальто, і відчула, що її протнув укол розлюченого адреналіну.
«Ти що, знущаєшся з мене?» Ось що їй хотілося запитати. Так здавалося. Наче її намагаються використати. Наче вона дивакувата дитина, яка розмовляє сама із собою і так розпачливо мріє мати друзів, що погодилася, коли Сара Мак-Кінні благала: «Ти можеш зустрітися зі мною в „Трес мучачос“[14] після школи? Подивимося, чи зможеш ти поговорити з моєю бабцею. Ми частенько туди навідувалися, і я дуже за нею сумую». Вона почувалася дитиною, яка самотньо стояла під найгівнянішим мексиканським рестораном у Веллі, аж доки не довелося потелефонувати мамі, щоб та забрала її, адже ніхто не прийшов. Звичайно, ніхто не прийшов.