— Вам конче треба ставити його тут? — похмуро поцікавилась Анна.
— Нам потрібно більше місця, — пояснила дівчина у квітчастому сарафані; Дарлінґтон знав, що це Мерсі Чжао (піаніно; 800 балів з математики; 800 на усному іспиті; її есей про Рабле здобув нагороду, а химерне, але переконливе порівняння уривка з «Галасу і шаленства» й клаптика про грушу з «Кентерберійських оповідей» привернуло увагу і Єльської, і Принстонської кафедр англійської мови).
І тоді Ґелексі Стерн (без диплома про закінчення середньої школи, без атестата, без досягнень, якими можна було похвалитися, окрім того, що пережила власні напасті) з’явилася з темного закутка спальні, убрана в сорочку з довгим рукавом і чорні джинси, які аж ніяк не пасували до спеки; худі руки тягнули стіл за один з країв. Відео Сендоу було поганенької якості, воно зафіксувало гладеньку копицю прямого чорного волосся — але не сувору сконцентрованість обличчя, її порожні очі — але не глибоку чорнильну пляму їх кольору. Вона мала виснажений вигляд, ключиці під тканиною сорочки були гострі, мов знаки оклику. Вона була якась занадто прилизана, майже вогка — схожа не так на ундіну, що вийшла з води, як на русалку із зубами-кинджалами.
А може, їй просто треба було перекусити й досхочу виспатись.
«Гаразд, Стерн. Розпочнімо».
Дарлінґтон постукав у двері, зайшов до кімнати й широко, яскраво, гостинно всміхався, поки дівчата ставили стіл у куток спільної кімнати.
— Алекс! Твоя мама попросила зазирнути й перевірити, як ти тут. Це я, Дарлінґтон.
На мить вона здалася остаточно розгубленою, мало не запанікувала, а тоді відповіла йому такою самою усмішкою.
— Гей! Я тебе не впізнала.
Добре. Вона вміє пристосовуватись.
— Відрекомендуйтеся, будь ласка, — сказала Лорін; погляд у неї був зацікавлений і оцінювальний.
Вона дістала зі скриньки «День на перегонах» гурту «Квін».
Хлопець простягнув руку.
— Я Дарлінґтон, кузен Алекс.
— Ти теж із ДжЕ?[18] — поцікавилася Лорін.
Дарлінґтон пам’ятав те незаслужене відчуття прихильності. На початку року всіх новачків-першокурсників розподіляли до коледжів-інтернатів, де вони здебільшого їли, а згодом, перейшовши на другий курс і покинувши Старий кампус, також спали. Вони купували шарфи зі смугами кольорів своїх коледжів-інтернатів, учили кричалки й девізи.
Алекс належала до Лети так само, як Дарлінґтон, але її приписали до коледжу Джонатана Едвардса, названого на честь пастора вогню і сірки.
— Я з Давенпорту, — відповів Дарлінґтон, — але не живу в кампусі.
Йому подобалося жити в Давенпорті: обідня зала, просторий, порослий травою внутрішній двір. Але не подобалося залишати «Чорний В’яз» порожнім, а грошей, які він заощаджував, не платячи за кімнату й стіл, вистачило, щоб відремонтувати ушкодження від води в бальній залі, які він помітив минулої весни. До того ж Космо полюбляв компанію.
— Маєш машину? — не вгавала Лорін.
Мерсі засміялася.
— О Господи, ти просто смішна.
Лорін здвигнула плечима.
— А як нам ще потрапити в «ІКЕА»? Нам потрібен диван.
Вона стане лідеркою цієї банди, вирішуватиме, на які вечірки йти і хто запросить їх до своєї кімнати пограти в «Чарки або смерть» на Гелловін.
— Вибач, — перепросив Деніел з усмішкою. — Я не зможу вас відвезти. Принаймні сьогодні. — Чи взагалі. — Я мушу вкрасти Алекс.
Дівчина витерла долоні об джинси.
— Ми намагаємось облаштуватися, — сказала вона нерішуче і якось навіть із надією.
Він бачив, як у неї під пахвами розквітли плями від поту.
— Ти пообіцяла, — нагадав Деніел, підморгуючи. — І ти знаєш, як мама переймається цими родинними штуками.
Він побачив у її маслянисто-лискучих очах натяк на непокору, але дівчина промовила лише:
— Гаразд.
— Можеш дати нам грошей на диван? — звернулася до неї Лорін, грубо запихаючи назад платівку «Квін». Деніел сподівався, що це не оригінальний вініл.
— Авжеж, — відповіла Алекс. Потім обернулася до Дарлінґтона: — Тітка Ейлін казала, що розщедриться на новий диван, чи не так?
Дарлінґтонову матір звали Гарпер, і він сумнівався, що вона взагалі знає таке слово — «ІКЕА».
— Серйозно?
Алекс схрестила руки.
— Ага.
Дарлінґтон витягнув із задньої кишені гаманець і відрахував готівки на три сотні доларів. Він простягнув їх Алекс, а дівчина віддала Лорін.
— Не забудь написати їй листівку з подякою, — сказав Деніел.
— Ой, обов’язково, — запевнила Алекс. — Я знаю, що вона справжня прихильниця таких штук.