Коли вони розмашистим кроком перетинали газони Старого кампусу, залишивши позаду вежі з червоної цегли й кренеляжі Вандербільту, Арлінгтон сказав:
— Ти винна мені три сотні доларів. Я не збираюся купувати вам диван.
— Ти можеш собі це дозволити, — холодно кинула Алекс. — Припускаю, ти походиш із заможної гілки нашої родини, братику.
— Тобі потрібне прикриття, щоб пояснювати, чому ти так часто зустрічаєшся зі мною.
— Дурня. Ти перевіряв мене.
— Це моя робота — перевіряти тебе.
— Я думала, твоя робота — навчати мене. Це не одне й те саме.
Принаймні вона була недурна.
— Твоя правда. Але візити до любої тітоньки Ейлін можуть прикрити кілька твоїх пізніх повернень додому.
— Наскільки пізнє повернення ми обговорюємо?
Він почув у її голосі занепокоєння. Це обачність чи лінощі?
— Скільки тобі розповів декан Сендоу?
— Небагато.
Вона відтягнула тканину сорочки на животі, намагаючись охолодитись.
— Чому ти так убрана?
Деніел не збирався запитувати, але Алекс, схоже, було незручно: чорна футболка генлі була застібнута аж під шию, навколо пахв розпливалися темні кола поту — і абсолютно недоречно. Дівчині, якій вдається так гладенько брехати, слід краще розумітися на маскуванні.
Алекс лише скоса глянула на нього.
— Я дуже сором’язлива.
Арлінгтон не мав, що на це відповісти, тож тицьнув пальцем в одну з двох ідентичних споруд із червоної цегли, що затискали між собою доріжку.
— Це найстаріший будинок у кампусі.
— На вигляд він не старий.
— За ним добре доглядали. Утім він однаково ледве встояв. Люди вважали, що він псує вигляд Старого кампусу, і хотіли його знести.
— То чому не знесли?
— Книжки завдячують цим кампанії на його захист, але правда в тім, що Лета виявила: цей будинок — золота жила.
— Га?
— Золота жила в духовному розумінні. Він був частиною давнього ритуалу зв’язку, що убезпечував кампус.
Вони повернули праворуч і пішли доріжкою, що мала вивести до псевдосередньовічної герси воріт Фелпса.
— Раніше такий вигляд мав цілий коледж. Маленькі будівлі з червоної цегли. У колоніальному стилі. Дуже схоже на Гарвард. А потім, після Громадянської війни, виросли стіни. Нині більша частина кампусу збудована в такому дусі: набір фортець за стінами й ворітьми, донжон.
Старий кампус був прекрасним зразком архітектури: масивний чотирикутник величних кам’яних гуртожитків, які оточували просторе, поцятковане сонцем внутрішнє подвір’я, гостинне до всіх, аж поки не спускалася ніч і не замикалися ворота.
— Навіщо? — запитала Алекс.
— Щоб не пускати чернь. Солдати повернулися до Нью-Гейвена після війни ошалілими, більшість неодружена, чимало ще не отямилося після боїв. А ще була хвиля імміграції. Ірландці, італійці, звільнені раби — усі шукали робочих місць на виробництві. Єлю все це було непотрібно.
Дівчина засміялася.
— Що смішного? — не зрозумів Деніел.
Вона озирнулася на гуртожиток.
— Мерсі — китаянка. У сусідній кімнаті живе дівчина з Нігерії. І моя дупа теж нечистокровна. Ми всі однаково опинилися тут. Урешті-решт.
— Повільна й тривала облога.
Слово «нечистокровна» здавалося небезпечною наживкою.
Він подивився на її чорне волосся, чорні очі, оливковий відтінок шкіри. Вона могла бути грекинею. Мексиканкою. Білою.
— Мама — єврейка, про батька жодної згадки, але припускаю, що він таки був?
— Я його ніколи не знала.
Можна було провадити далі, але він не хотів тиснути.
— У всіх нас є білі плями в біографії.
Вони дісталися воріт Фелпса, великої лункої арки, що вела до Колледж-стріт і подалі від порівняно безпечного Старого кампусу. Йому не хотілося дозволити збити себе з пантелику. У них було забагато роботи в прямому і переносному сенсі.
— Це Нью-Гейвен-Грін, — пояснив Дарлінґтон, коли вони рушили однією з брукованих доріжок. — Коли поселення заснували, саме тут збудували молитовню. Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом.
Алекс насупилась.
— Навіщо так багато церков?
На галявині їх було три: дві — майже близнючки в стилі федеральної архітектури, а третя — перлина неоготики.
— У цьому містечку в кожному кварталі є церква. Принаймні раніше так було. Деякі тепер закриваються. Люди просто більше не ходять туди.
— А ти ходиш? — запитала дівчина.
— А ти?
— Нє-а.
— А я ходжу, — зізнався Арлінгтон. — Це родинне.
Він помітив у її очах іскорку осуду, але не мусив нічого пояснювати. У неділю до церкви, у понеділок до роботи. Так жили Арлінґтони. Коли йому виповнилося тринадцять і він оголосив, що ладен ризикнути накликати на себе Господній гнів і якнайдовше поспати, дід схопив його за вухо й витягнув з ліжка, попри те що вже мав вісімдесят років.