Мерсі принесла конспекти за минулі три тижні, які Стерн пропустила, і вже розпиналася про план інтенсиву перед іспитами. Алекс кивала, та хіба це мало якийсь сенс? Про все було домовлено. Сендоу пообіцяв, що сам простежить, щоб Алекс перевели далі, а навіть якщо він цього не зробить, вона знала, що не матиме снаги наздоганяти. Утім, можна прикинутися. Заради Мерсі й мами.
Вони з’їли пізню вечерю, а потім повільно прогулялись до Старого кампусу. Алекс показала мамі подвір’я Вандербільту та їхню спільну кімнату, свою мапу Каліфорнії та репродукцію Лейтонового «Полум’яного червня», побачивши яку, Дарлінґтон закотив очі. Вона дозволила Мірі поворкотіти над альбомом, за який іноді змушувала себе братися про людське око, але зізналася, що небагато малювала чи робила ескізів.
Коли Міра взяла пучечок шавлії та заходилася обкурювати спільну кімнату, Алекс від сорому щосили намагалася не провалитися крізь землю. Однак вона з подивом помітила, як приємно знову опинитися в гуртожитку, побачити притулений до стінки каміна велик Лорін, закиданий коробками від «Поп-Тартс» тостер. Здавалося, наче вона повернулася додому.
Коли Мірі час було повертатися до готелю, Алекс вийшла з нею на вулицю, намагаючись приховати зусилля, що їх вимагають від неї кілька сходинок.
— Я не запитала, що сталося, і не збираюся, — сказала Міра, закручуючи навколо шиї блискучий шалик.
— Дякую.
— Я не роблю цього не через тебе. А тому, що боягузка. Якщо ти кажеш мені, що чиста, я хочу тобі вірити.
Алекс не знала, що на це відповісти.
— Гадаю, у мене намалювалася певна робота на літо. Але це означає, що я не приїду додому.
Міра подивилася на свої черевики, зроблені вручну шкіряні черевики, які останні десять років купувала в одного й того самого чолов’яги на ярмарку ремесел. Вона кивнула, а потім змахнула з очей сльози.
Алекс відчула, що в неї очі теж змокріли. Скільки разів вона змушувала матір плакати?
— Вибач, мамо.
Міра витягнула з кишені носовичок.
— Усе гаразд. Я пишаюся тобою. І не хочу, щоб ти поверталася додому. Після всіх цих жахливих речей, які сталися з тими жахливими людьми. Твоє місце тут. Саме тут тобі судилося розквітнути. Не закочуй очі, Ґелексі. Не кожній квітці місце в пересічному садку.
Алекс не могла виплутатися з хвилі любові та гніву, що накрила її. Мама вірила у фей, янголів і видіння в кришталі, та що б вона сказала про справжню магію? Чи змогла б вона збагнути її огидну сутність? Зрозуміти, що магія — це не щось позолочене й безпечне, а просто черговий товар, дозволити собі який може не кожен. Утім, машина вже під’їжджала, час було прощатися, а не вдаватися в суперечки, роз’ятрюючи старі рани.
— Я рада, що ти приїхала, ма.
— Я теж. Сподіваюся... Якщо тобі не вдасться дати лад своїм оцінкам...
— Я впораюся, — урвала її Алекс, радіючи, що завдяки деканові Сендоу не бреше. — Обіцяю.
Міра обійняла її, і Алекс вдихнула аромат пачулі й туберози, спогадів про дитинство.
— Мені слід було докласти більше зусиль, — схлипнула жінка. — Слід було визначити чіткіші межі. Слід було дозволити тобі їсти фастфуд.
Алекс не змогла стримати сміху — і здригнулася від болю. Ані суворе дотримання режиму сну, ані трансжири не могли її врятувати.
Мати прослизнула на заднє сидіння автівки, та, перш ніж зачинити дверцята, Алекс сказала:
— Ма... мій тато...
Міра роками намагалася відповісти на доньчині запитання про батька. Звідки він був? «Іноді він казав мені, що з Мексики, іноді — що з Перу, іноді — що зі Стокгольма чи Цинциннаті. Це був наш особистий жарт». Це не здавалося смішним. «А може, і не було жартом». З чого він жив? «Ми не розмовляли про гроші. Він полюбляв серфінг». Ти кохала його? «Кохала». А він тебе кохав? «Певний час». Чому він пішов? «Люди йдуть, Ґелексі. Сподіваюся, він знайшов своє щастя».
Чи були материні слова щирі? Алекс цього не знала. Достатньо подорослішавши, аби зрозуміти, скільки ці запитання завдавали мамі болю, та збагнути, що відповіді ніколи не зміняться, вона припинила розпитувати. Вирішила не перейматися цим. Якщо вона не займає батька, то й він її більше не займатиме.
Однак тепер дівчина почула, як запитує:
— Чи було в ньому щось незвичне?
Міра засміялася.
— Як тобі сподобається відповідь «усе»?
— Я маю на увазі... — Алекс розпачливо шукала, як описати те, про що хотіла дізнатися, не видавшись божевільною. — Йому подобалися ті самі штуки, що й тобі? Таро, кристали й усіляке таке? Тобі ніколи не здавалося, наче він бачить речі, яких насправді не було?