Цього разу, коли вона розчахнула двері, на полицях було порожньо, лише самотньо лежала тоненька книжечка. Вона була велика, але тонка, у шкіряній палітурці бордового кольору, без жодної порошинки. Алекс поклала її на стіл у центрі кімнати й дозволила розгорнутися. Там, між рівнями третього й четвертого підземного поверхів, лежав аркуш жовтого паперу, охайно складений і вкритий дрібним кутастим Дарлінґтоновим почерком, — це було останнє, що він написав, перш ніж хтось відправив його до пекла.
Стерн боялася розгортати папірець. Він міг виявитися нічого не вартим. Чернеткою курсової роботи. Переліком ремонтних робіт, потрібних у «Чорному В’язі». Утім вона в це не вірила. Тієї грудневої ночі Дарлінґтон працював над чимось, що його цікавило, чим він переймався впродовж кількох місяців. Щось відволікало його від роботи: можливо, думки про майбутню ніч, можливо, турбота за свою ученицю, яка ніколи не читала кляте домашнє завдання. Брати записки із собою він не хотів, тому заховав їх у безпечному місці. Простісінько тут, у цій книжці з кресленнями. Деніел думав, що незабаром повернеться.
«Я мусила бути кращим Данте», — прошепотіла Алекс.
Проте, можливо, вона зможе виправитися просто зараз.
Дівчина ніжно розгорнула аркуш. У першому рядку було написано: «1958 — Коліна Тіллман-Врексгем. Серцевий напад? Удар?»
Далі стояли кілька дату парах із чимось схожим на жіночі імена. Останні три дати в переліку збігалися з тими, які Норт записав у її зошиті.
«1902 — Софія Мішкан-Райнлендер — менінгіт?
1898 — Еффі Вайт-Стоун — набряк (водянка?)
1883 — Зузанна Мазурська-Фелпс — інсульт
1869 — Паолетта Де-Лауро-Кінґслі — ножове поранення
1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».
«Перша?» Дарлінґтон вважав, що Дейзі була першою, але першою ким? Дейзі застрелили, Паолетту закололи ножем, проте інші померли з природних причин.
Або хтось узявся вбивати дівчат хитромудріше.
«Я вигадую, — подумала Алекс. — Установлюю зв’язки там, де їх немає». Якщо вірити всім телепередачам, які вона бачила, у кожного серійного вбивці є свій модус операнді — метод, який вони вподобали для вбивства. До того ж, якщо вбивця діяв у Нью-Гейвені, а дати були правильні, один конкретний психопат полював на дівчат з 1854 до 1958 — понад сто років.
Утім, Алекс не могла сказати, що це неможливо, а надто тепер, коли побачила, на що здатна магія.
А ще було щось знайоме в цьому скупченні дат. Ця послідовність збігалася із заснуванням товариств. У 1800-х їхня діяльність розквітла, а потім дуже довго не будували жодної нової гробниці, аж поки у 1960-х не з’явився «Рукопис». Алекс відчула, як шкірою пішов неприємний морозець. Вона знала, що «Череп і кістки» заснували 1832-го, і ця дата не в’язалася з жодною зі смертей, однак інших років вона не пам’ятала.
Дівчина взяла записки й потупцяла коридором до кімнати Данте. Схопила із шухляди примірник «Життя Лети». «Сувій та ключ» заснували 1842-го, «Книгу та змію» — 1865-го, «Святого Ельма» — 1889-го, «Рукопис» — 1952-го. Лише дата заснування «Вовчої голови» — 1883-й — збігалася з роком із переліку, та це могло бути збігом.
Алекс провела пальцем по списку імен.
«1854 — Дейзі Феннінг Вітлок-Расселл — вогнепальне поранення».
Вона більше ніде не натрапляла на прізвище Дейзі, написане через дефіс. Дівчину всюди називали просто Дейзі Феннінг Вітлок.
Тому що це не був дефіс. Жодна з позначок не була дефісом. Райнлендер. Стоун. Фелпс. Кінґслі. Расселл. Врексгем. Це були назви трастових фондів, фундацій та асоціацій, що фінансували товариства й платили за будівництво їхніх гробниць.
Алекс побігла до бібліотеки й гупнула полицею; знову витягнула Книгу Албемарля, але змусила себе пригальмувати. Їй потрібно було подумати, як сформулювати запит. Трастовий фонд Расселла фінансував «Череп і кістки». Вона обережно написала «Право володіння землею, набуте трастовим фондом Расселла за адресою Гай-стріт, Нью-Гейвен, Коннектикут».
Посеред полиці на неї чекав грубий том. Він був позначений логотипом Лети — мисливцем за духами, а всередині були зібрані права на володіння землею в усьому Нью-Гейвені, місця, які одного дня стали притулками для кожного з восьми Домів Серпанку і кожне з яких було збудоване на нексусі, створеному якоюсь силою, якої ніхто не знав.
Та Дарлінґтон знав. «Перша». 1854 — рік, коли трастовий фонд Расселла набув права на землю, де «Череп і кістки» збудували свою гробницю.
Дарлінґтон зібрав по шматочках картинку й дізнався, що саме створило ці фокальні точки магії, які живили обряди товариств, що саме все це уможливило. Мертві дівчата. Одна за одною. Він скористався старими випусками «Нью-гейвенського щоденника», щоб порівняти місця їхньої смерті з розташуванням гробниць товариств.