— Ох, — озвався Сендоу, стискаючи пальці. — Розумію. Алекс, вона має на увазі тебе.
Погляд Белбалм став холодним.
— Не будь таким самовдоволеним, Елліоте. Я тут не для того, щоб виправляти твої помилки, я не збираюся марнувати час, переймаючись тим, чи не вибовкаєш ти мої секрети. Ти однаково помреш у цьому кріслі.
— Я так не думаю, Марґеріт. — Сендоу підвівся, на його обличчі закляк такий самий рішучий вираз, що й у ніч ритуалу під місяцем-молодиком, коли чоловік вдивлявся в пекельне полум’я. — «Вечірній дзвін співає про розлуку з померлим днем, над луками вітри сплелись в сумному вальсі...»[79]
Норт відсахнувся. Він кинув розпачливий погляд на Алекс, нестямно хапаючись за стіни, коли став просочуватися крізь книжкову полицю, він боровся проти вигнання, попри те що від смертельних слів його охопив жах.
— Норте! — вигукнула Алекс, простягаючи до привида руку, намагаючись притягнути його до себе.
Але було вже запізно. Він зник за стіною.
— «Орач, як хрест, несе утому — додому йде, — декламував Сендоу, його голос лунко дзвенів у кімнаті. — І світ лишає по собі — мені і темній птасі...»
Белбалм повільно підвелася з крісла й струсонула рукавами елегантної чорної туніки.
— Поезія, Елліоте?
Смертельні слова. Але Белбалм не боялася смерті. Чому б вона мала її боятися? Вона вже стикалася з нею й перемогла її.
Сендоу сфокусував суворий погляд на жінці.
— «А може, ця земля, сумна, забута Богом, в собі ховає чиєсь серце пломінке...»
Белбалм глибоко вдихнула й скинула одну руку в бік Сендоу — таким самим жестом Алекс запрошувала всередину Геллі й тягнула до себе Норта.
— Стійте! — вигукнула Алекс, кидаючись через кімнату.
Вона схопила Белбалм за руку, але жінчина шкіра була тверда, як мармур; вона не прогиналася під пальцями.
Сендоу вирячив очі, а з його вуст злетів такий звук, наче засвистів чайник, повідомляючи, що кипить. Він задихнувся й упав назад у крісло з такою силою, що воно відкотилося від стола. Чоловік учепився в бильця. Звук стихнув, але декан закляк, виструнчившись і витріщаючись у нікуди, немов поганий актор, що вдає шок.
Белбалм гидливо стиснула губи й витерла кутик рота.
— На смак як ватяне яблуко.
— Ви вбили його, — промовила Алекс, не в змозі відвести погляд від деканового тіла.
— А невже він заслуговував на щось краще? Чоловіки помирають, Александро. І це рідко якась трагедія.
— Він не перетне Серпанок, чи не так? — сказала Алекс, починаючи розуміти. — Ви їсте їхні душі, тож вони ніколи не потрапляють туди.
Саме тому Нортові не вдалося знайти Ґледіс чи когось з інших дівчат на протилежному боці. А що сталося з Тариною душею, пожертвуваною для ритуалу Сендоу? Куди вона врешті-решт потрапила?
— Я тебе засмутила. Бачу. Але ти сама знаєш, як це — вигризати собі місце в цьому світі, на кожному кроці боротися за виживання. Проте ти й уявити не можеш, наскільки складніше це було в мої часи. Жінок запроторювали до божевілень за те, що вони читали забагато книжок, або через те, що їхні чоловіки від них стомилися. Для нас було відкрито так мало шляхів. А мій шлях у мене вкрали. Тому я вимостила собі інший.
Алекс тицьнула в жінку пальцем.
— Вам не слід перетворювати це на якийсь феміністичний маніфест. Ви собі вимостили новий шлях життями інших дівчат. Дівчат-іммігранток. Смаглявих дівчат. Бідних дівчат. — «Дівчат на кшталт мене». — Аби виторгувати собі ще кілька років.
— Насправді йдеться про щось значно більше, Александро. Це було божественне діяння. Забираючи чергове життя, незабаром я бачила, як на мою честь зводять новий храм — цей храм зводили хлопці, котрі ніколи не припиняли зачудовуватися силою, якою хизувалися, однак вважали її чимось належним. Вони гралися з магією, а я тим часом заволоділа безсмертям. І ти теж станеш частиною цього.
— Пощастило мені. — Алекс не мусила перепитувати, що вона має на увазі. Белбалм відмовилася від жертвоприношення Сендоу, адже не хотіла зіпсувати собі апетит. — Я стала винагородою.
— За це довге життя я навчилася терплячості, Александро. Не знаю, якою була Софія, коли я зустріла її, а от коли я з’їла її душу... Вона виявилася неприборканою і хороброю, гіркою, як тис, від неї кров закипала. Вона підтримувала мене понад п’ятдесят років. Потім, коли я стала слабшати й старішати, з’явилася Коліна. Цього разу я вмить упізнала запах її могутності. Я відчула цей аромат на паркувальному майданчику церкви та їхала за нею кілька кварталів.
Їхні смерті стали підґрунтям для гробниць «Святого Ельма» й «Рукопису».
Як там казала Белбалм?
— Вони були Колесоходами.