— Можливо, якби вони зустрічалися в «Денніз», а не у велетенських мавзолеях, їм би не довелось цим перейматися.
Вони дісталися до «Іль-Бастоне», Дому Лети, трьохповерхової будівлі з червоної цегли з вітражами, зведеної Джоном Андерсоном 1882 року за неоковирну суму й покинутої ледве за рік після того. Андерсон присягався, що його вижили з міста високі податки. Архіви Лети повідомляють іншу історію, пов’язану з його батьком і привидом мертвої сигарної дівчини[22]. «Іль-Бастоне» не розповзався навсібіч, як «Чорний В’яз». Це був міський будинок, міцно затиснутий з обох боків іншими маєтками, високий, але стриманий у своїй величі.
— Вони не переймаються, — заперечив Дарлінґтон. — Вони радіють усім конспірологічним теоріям і придуркам, які носять шапочки з фольги.
— Позаяк це робить їх цікавішими?
— Позаяк те, що вони роблять насправді, значно гірше. — Дарлінґтон штовхнув чорні ковані ворота і, побачивши ґанок старого будинку, злегка випростався, наче побоювався його. — Після вас, міс Стерн.
Щойно ворота зачинилися, їх оповила темрява. Десь під будинком пролунав лемент, гучний і зголоднілий. Ґелексі Стерн запитувала, навіщо вона тут. Саме час їй продемонструвати.
3
Зима
«Хто помирає у спортзалі?» Після телефонної розмови з Доус Алекс знову перетнула плазу. У спортзалі Пейн-Вітні вона бувала рівно один раз: коли Мерсі потягла її на заняття сальсою, де біла дівчина, щільно запакована в обтислі чорні штани, наказувала Алекс крутитися, крутитися, крутитися.
Дарлінґтон заохочував її до вправ з гантелями й «поліпшення свого кардіо».
— Для чого? — поцікавилась Алекс.
— Щоб стати кращою.
Лише Дарлінґтон міг сказати щось таке з незворушною пикою. Але знову ж таки він бігав десять кілометрів щоранку і залітав до кімнат хмаркою фізичної досконалості. Щоразу, коли він з’являвся в будівлі Вандербільту, здавалося, наче хтось пустив підлогою електричний струм. Лорін, Мерсі, навіть тиха насуплена Анна сідали трохи рівніше й дивилися на нього сяйними та дещо ошалілими очима, мов зграйка причепурених білок. Алекс залюбки виробила б імунітет до цього — до привабливого обличчя, стрункої постави, легкості, з якою він займав місце, наче воно було його власністю. Деніел мав звичку недбало відкидати з чола пасмо каштанового волосся — і цей жест викликав у дівчини жагу зробити це власноруч. Утім Дарлінґтонову спокусливість урівноважував чистий страх, який він у неї вселяв. Зрештою, це був просто заможний хлопчик у гарному пальті, який може завалити її, зовсім не докладаючи зусиль.
Того першого дня в маєтку на Орандж-стріт він напустив на неї шакалів. Шакалів. Деніел різко свиснув, і вони з гарчанням, вишкіривши зуби, вискочили з кущів біля будинку. Алекс закричала. Коли вона розвернулася, щоб утекти, ноги заплутались, і дівчина впала на траву, мало не настромившись на невисокий залізний парканчик. Однак раніше, ще коли була з Леном, вона навчилася завжди орієнтуватися на того, хто головний. Справи змінювались від кімнати до кімнати, від будинку до будинку, від угоди до угоди, але завжди було вигідно знати, хто саме може взяти на себе відповідальність за важливі рішення. Тут цим кимось був Дарлінґтон. І вигляд у нього не був наляканий. Хлопець здавався зацікавленим.
Шакали кинулися до неї, бризкаючи слиною, вищиривши зуби й вигнувши спини.
Вони скидалися на лисиць, вони скидалися на койотів, що бігають Голлівудськими пагорбами. Вони скидалися на мисливських собак.
«Ми вівчарі».
— Дарлінґтоне, — сказала вона, намагаючись додати голосу спокою. — Відклич своїх грьобаних псів.
Він сказав кілька слів, яких дівчина не зрозуміла, і створіння нишком повернулися до кущів; уся їхня агресія кудись зникла — вони м’яко переставляли лапи, наступаючи одне одному на п’яти. Деніелові стало нахабства всміхнутися Алекс, коли він елегантно запропонував їй руку. Дівчинці з Ван-Найсу всередині неї хотілося відмахнутися від тої руки, стиснути пальці в нього на горлянці й змусити пошкодувати про свою поведінку. Проте Алекс приневолила себе взяти його під лікоть, дозволити йому допомогти. Це був лише початок дуже довгого дня.
Коли Алекс нарешті повернулася додому, у гуртожиток, Лорін вичекала цілих шістдесят секунд, перш ніж накинутись:
— А у твого кузена є дівчина?
Вони сиділи навколо новенького кавового столика, намагаючись зафіксувати його ніжки та вкручуючи пластикові гвинти. Анна кудись зникла, Лорін замовила піцу. Вікно було відчинене, і коли спустилися сутінки, усередину залетів перший подув вітерцю, а їй здалося, наче вона дивиться на себе з подвір’я — щаслива дівчина, нормальна дівчина в оточенні людей, у яких було майбутнє і які гадали, що в неї теж є майбутнє. Алекс захотілося схопитися за це відчуття, зоставити його собі.