— Знаєш... я й гадки не маю.
Він так приголомшив її, що не залишилося часу навіть поцікавитися цим.
— Від нього аж тхне грошима, — утрутилась Мерсі.
Лорін кинула в неї гайковий ключ.
— От стерво.
— Навіть не фантазуй, що зустрічатимешся з моїм кузеном, — сказала Алекс, позаяк дівчата завжди казали саме такі речі. — Мені не потрібні ці проблеми.
Цієї ночі, коли вітер заповзявся залізти під її зимове пальто, Алекс подумала про ту дівчину, осяяну золотом, яка сиділа у священному колі. Це була остання спокійна мить, яку їй вдалося пригадати. Відтоді минуло лише п’ять місяців, але здавалося, що значно більше.
Вона зрізала шлях ліворуч, ховаючись у тіні білих колон, потім побігла південним боком просторої обідньої зали, яку всі називали Трапезною, хоча тепер вона мала зватися Шварцманівським центром. Шварцман був Кістяником 1969 року випуску й керував славетним успішним приватним акціонерним фондом «Блекстоун ґруп». Центр з’явився як результат пожертви університету розміром сто п’ятдесят мільйонів доларів — це був подарунок і таке собі вибачення за магію, що вирвалася з-під контролю під час несанкціонованого ритуалу та спричинила дивакувату поведінку й арешт половини членів Єльського синхронного марширувального оркестру на футбольному матчі в Дартмутському коледжі.
Алекс подумала про Сірих в операційному театрі та їхні роти, що жадібно хапали повітря. Це було звичне віщування. Нічого не мало б піти не так, але, вочевидь, щось таки пішло, навіть якщо це помітила тільки вона. А тепер їй доведеться мати справу з убивством? Вона знала: Дарлінґтон і Доус стежать за вбивствами в околицях Нью-Гейвена, щоб переконатися, що ніде не відгонить чимось надприродним, що жодне з товариств не стривожилося надміру й не перетнуло межі своїх ритуалів.
Сірі навпроти неї зібралися в якусь рідку розмазню й совалися дахом інституту права, розтягуючись і завихрюючись, як молоко, налите в каву їх приваблювали нестерпний страх і честолюбство. Стрімчак білої гробниці товариства «Книга та змія» туманно вимальовувався праворуч від дівчини. З-поміж усіх будівель, що належали товариствам, ця найбільше скидалася на склеп.
«Грецький фронтон, іонічні колони. Нудна фіґня», — сказав колись Дарлінґтон. Свій захват він дарував мавританським ширмам й орнаментам «Сувою та ключа» або стриманим лініям збудованого в середині століття «Рукопису». Проте око Алекс завжди вабив паркан навколо «Книги та змії»: звивисті гадюки із чорного заліза. «Це символ Меркурія, бога торгівлі», — сказав Дарлінґтон.
Покровителя злодіїв. Його навіть Алекс знала. Меркурій був кур’єром.
Перед нею розкинувся цвинтар на Ґроув-стріт. Алекс краєм ока помітила Сірих, що скупчилися біля могили неподалік від входу. Напевно, хтось залишив для покійного родича печиво або фанати когось із похованих тут митців чи архітекторів принесли щось солоденьке. Але на решті кладовища, як зазвичай на всіх кладовищах уночі, не було жодного привида. Удень Сірих принаджували солоні сльози й задушливий аромат квітів, залишених плакальниками, дарунки, які живі приносили мертвим. Вона дізналася, що Сірі полюбляють усе, що нагадує їм про життя. Розлите пиво та пронизливий регіт студентських вечірок; бібліотеки під час сесій, тісні від тривоги, кави й відкритих бляшанок солодкої, як сироп, коли; кімнати в гуртожитку, наелектризовані від пліток, засапаних парочок, мініхолодильників, де напхом напхано харчів, що ось-ось зіпсуються, студентів, що крутяться вві сні, та сновидінь, сповнених сексу й жаху. «Саме там мені слід бути, — подумала Алекс, — у гуртожитку; митися в брудній ванній кімнаті, а не тинятися цвинтарем глупої ночі».
Ворота цвинтаря були збудовані за зразком Єгипетського храму: на огрядних колонах вирізьблений цвіт лотоса, постамент прикрашений велетенськими літерами: «І мертві воскреснуть».
Арлінгтон називав крапку в кінці цього речення найкрасномовнішим розділовим знаком в англійській мові. Відомості про це Алекс теж довелося пошукати — черговий шматочок коду, який слід розшифрувати. Виявилося, що це цитата з Біблії:
«Ось я кажу вам тайну: Не всі ми помремо, але всі перемінимося, раптом, в одну мить, при сурмі останній; засурмить бо, і мертві нетлінними воскреснуть, і ми перемінимося»[23].
«Нетлінними». Побачивши це слово, вона зрозуміла, чому Дарлінґтон вишкірився. Мертві воскреснуть, але щодо нетлінності кладовище на Ґроув-стріт не залишало надій. У Нью-Гейвені краще не вірити жодній обіцянці.