Сцена перед спортзалом Пейн-Вітні нагадала Алекс про операційний театр: поліційні вогні освітлюють сніг, кидаючи закляклими лініями на землю тіні роззяв. Якби зобразити це видовище в чорно-білих відтінках, як на літографії, воно було б чарівним, але все руйнували загорожі з жовтої стрічки та ледаче ритмічне миготіння синього й червоного світла з поліційних машин, які запаркувалися так, щоб заблокувати перехрестя з двома прилеглими вулицями. Схоже, усі дії сфокусовано на трикутничку осиротілої землі посередині.
Алекс бачила фургончик коронера з відчиненими розсувними дверима; офіцерів в уніформі, що виструнчилися по периметру; чоловіків у синьому, котрі, якщо вірити телевізійним передачам, які вона дивилася, були криміналістами; студентів, які попри пізню годину вийшли з гуртожитків, щоб дізнатися, що сталося.
Часи, проведені з Леном, навчили її остерігатися копів. Коли Алекс була молодшою, він був у захваті від її допомоги з доставками, адже жоден тип в уніформі — з охорони кампусу чи ЛАПД[24] — не збирався зупиняти круглолицю дитину з кісками, яка шукала сестру в кампусі старшої школи. Проте, подорослішавши, вона більше не скидалася на людину, котрій місце в пристойних закладах.
Навіть без товару вона навчилася триматися подалі від копів. Здавалося, дехто з них просто носом чув, що від неї тхне проблемами. Однак зараз вона пішла простісінько до них, пригладжуючи волосся рукою в рукавичці — просто чергова студентка.
Упізнати Центуріона було нескладно. Алекс якось уже зустрічала детектива Авеля Тернера. Він був усміхнений та ґречний, і дівчина одразу зрозуміла, що він ненавидить не тільки її, але й Дарлінґтона та все, пов’язане з Летою. Вона точно не знала, чому його обрали Центуріоном, сполучною ланкою між Летою і начальником поліції, але чоловік аж ніяк не мріяв про цю роботу.
Він стояв, розмовляючи з іншим детективом і типом в уніформі. Тернер був на добрячі півголови вищий за своїх співрозмовників, темношкірий, поголений, але з невисоким фейдом. Він був убраний у шикарний темно-синій костюм і, напевно, оригінальний плащ від «Барберрі», а його честолюбство сяяло, як блискавка.
«Занадто гарненький, — сказала б її бабуся. — Quien se prestado se vestio, en medio de la calle se quito»[25]. Естреа Стерн не довіряла привабливим чоловікам, а надто — гарно вдягнутим.
Алекс заклякла біля загородження. Центуріон був на місці злочину, як Доус і обіцяла, але дівчина не була певна, чи слід привертати його увагу і що з нею потім робити. Товариства зустрічалися в четвер і неділю. За відсутності представника Дому Лети не дозволяли жодного справді небезпечного ритуалу, але це не означало, що хтось не міг вийти за межі приписів. Можливо, поповзли чутки, що Дарлінґтон «в Іспанії», і хтось із котрогось товариства скористався нагодою, щоб погратися з чимось новеньким. Вона не вважала, що йшлося про справжню магію, але тріппи й міранди цього світу можуть заподіяти чимало шкоди, навіть не маючи нічого такого на думці. Їхнім помилкам не було кінця-краю.
Натовп навколо неї майже вмить розсотався, й Алекс пригадала, як огидно, мабуть, від неї смердить, але нічого не могла вдіяти із цим просто зараз. Витягнула телефон і погортала нечисленні контакти. Коли вона пристала на пропозицію Лети, їй дали новий телефон і одним махом стерли всіх з колишнього життя, тож перелік номерів був короткий. Її кімнатні сусідки. Мама, яка щоранку надсилала повідомлення з вервечкою усміхнених личок, наче емодзі були їхніми власними магічними формулами. Тернер теж був у списку, однак Алекс ніколи не писала йому повідомлень і ніколи не мала для цього підстав.
«Я тут, — наклацала вона, а потім додала: — Це Данте». Позаяк шанси на те, що він не завдав собі клопоту додати її в контакти, були чималі. Дівчина побачила, як детектив витягнув телефон з кишені, прочитав повідомлення. Не роззирнувся.
За мить її телефон дзенькнув.
«Я знаю».
Алекс почекала десять хвилин, двадцять. Спостерігала, як Тернер закінчив розмову, проконсультував жінку в синій куртці, потинявся туди-сюди позначеною територією, де, напевно, знайшли тіло.
Біля спортзалу товклася купка Сірих. Алекс кинула на них погляд, не зупиняючись ні на кому й майже не фокусуючись. Кілька Сірих були місцеві, що завжди тинялися десь неподалік, один весляр, що потонув поблизу Флорида-Кіс, але повернувся сюди, щоб навідуватися на тренажери, і кремезний чоловік, котрий колись точно грав в американський футбол. Алекс здалося, що вона помітила Нареченого, найвідомішого міського привида, улюбленця схиблених на вбивствах диваків і героя путівників «Нова Англія — домівка привидів»; подейкували, наче він убив наречену й себе в бюро фабрики, що колись стояла за півтора кілометра звідси. Дівчина не дозволила погляду затриматися на привиді й переконатися, чи це справді він. Зала Пейн-Вітні завжди була для Сірих ласим шматочком, просоченим потом і зусиллям, приправленим голодом і швидким гупанням сердець.