«Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон у день їхнього знайомства, у день, коли нацькував на неї шакалів. Дарлінґтон володів сімома мовами. Умів фехтувати. Знався на бразильському джіу-джицу, міг замінити проводку в електричному щитку, цитував поезію та п’єси авторів, про яких Алекс навіть ніколи не чула. Але він завжди ставив неправильні запитання.
Алекс перевірила телефон. Вона втратила ще годину. Тепер, мабуть, уже не варто забивати собі голову думками про сон. Дівчина знала, що в Тернеровому переліку пріоритетів посідає не надто високий щабель, але опинилася в безвиході. Вона набрала повідомлення: «Наступний дзвінок Сендоу».
Це був блеф, й Алекс майже сподівалася, що Тернер на нього не купиться. Якщо він відмовиться розмовляти з нею, вона залюбки доповість про це деканові... але о якійсь пристойнішій годині. Спершу вона піде додому й дві години розкішно поспить.
Натомість дівчина побачила, як Тернер дістав телефон з кишені, похитав головою, а тоді неквапно підійшов туди, де вона стояла. Він злегка наморщив носа, але сказав лише:
— Міс Стерн, чим я можу вам допомогти?
Насправді Алекс не знала відповіді й не поспішала сформулювати її.
— Я тут не для того, щоб улаштовувати вам неприємності. Я тут, тому що мені наказали тут бути.
Тернер переконливо пхикнув.
— Усі ми маємо роботу, яку слід виконати, міс Стерн.
«Упевнена, ти мрієш, щоб робота наказала тобі мерщій скрутити мені шию».
— Я знаю, але сьогодні ніч четверга.
— А вчора була середа, а завтра буде п’ятниця.
«Не зупиняйся та вдавай із себе дурепу». Алекс залюбки поклала б край спілкуванню з ним, та мусила написати щось у звіті.
— Є якась причина смерті?
— Звичайно, смерть щось спричинило.
«Оце так мудак».
— Я мала на увазі...
— Знаю, що ви мали на увазі. Поки що достеменно нічого не відомо, але щойно ми знатимемо більше, я неодмінно напишу деканові.
— Якщо якесь товариство причетне до цієї справи...
— Немає жодної підстави так думати. — І додав, наче на прес-конференції: — Поки що.
— Це четвер, — повторила дівчина.
Попри те що товариства зустрічалися двічі на тиждень, ритуали були дозволені лише в четвер увечері. Неділі були присвячені «спокійному навчанню й науковим дослідженням», що зазвичай означало вигадливі страви на дорогих тарілках, поодинокий запрошений лектор і чимало алкоголю.
— Ви провели вечір з тими ідіотами? — поцікавився він тим самим привітним голосом. — Саме тому тхнете, як підігріте на пательні лайно? Хто був там з вами?
Ота частина її, що завжди створювала проблеми й кричала: «Копни мене!» — змусила Алекс сказати:
— Ви поводитесь як ревнивий хлопець.
— Я поводжусь як коп. Відповідайте.
— Кістяники сьогодні збиралися.
Вигляд у нього був приголомшений.
— Накажіть їм повернути череп Джеронімо.
— У них його немає, — щиро відповіла Алекс.
Кілька років тому нащадок Джеронімо висунув позов проти товариства, але безрезультатно. Насправді в Кістяників були його печінка й тонка кишка в слоїку, але ця мить не здавалася дівчині вдалою для таких одкровень.
— Де Дарлінґтон? — захотів знати Тернер.
— В Іспанії.
— В Іспанії? — Лагідний вираз обличчя вперше де й подівся.
— Навчання за кордоном.
— І він залишив вас за старшу?
— Звичайно, залишив.
— Він, мабуть, неабияк вам довіряє.
— Звичайно, довіряє.
Алекс розквітла найпереможнішою усмішкою і на мить подумала, що детектив Тернер теж усміхнеться їй, позаяк злодій злодія зразу пізнає. Але він цього не зробив. Занадто довго залишався пильним.
— Звідки ви, Стерн?
— Чому запитуєте?
— Послухайте, — сказав детектив, — схоже, ви хороша дівчина...
— Ні, — урвала його Алекс, — це не так.
Тернер вигнув брову, схилив голову набік, оцінюючи почуте, потім кивнув, визнаючи її слова.
— Гаразд, — погодився він. — У вас сьогодні є завдання, і в мене теж. Ви зі своєю частиною впорались. Поговорили зі мною. Повідомите Сендоу, що тут померла дівчина — біла дівчина, яка приверне до себе чимало уваги й без вашого втручання. Ми збираємося залишити цю справу подалі від університету й... решти. — Чоловік змахнув рукою, наче неуважно відганяв муху, а не ухилявся від кількасотрічної змови стародавньої магії. — Ви впоралися зі своєю частиною, тож можете йти додому. Хіба ви не цього хотіли?