Половина студентських тіл була ними вкрита. Не всі набивали собі цілий рукав, але це не було чимось нечуваним.
Алекс смикнула манжету вниз.
— Ще якісь процедури, які потрібно пройти?
— Ціла купа.
Хлопець відчинив двері й повів її всередину.
Вхід був темний і прохолодний, крізь вітражі на вкриту килимом підлогу яскравими снопами лилося світло. Перед ними вздовж стіни, ведучи на другий поверх, звивалися величні сходи, темне дерево було прикрашене вирізьбленим візерунком з безлічі соняшників. Мішель якось сказала Деніелові, що ці сходи коштують більше за весь будинок і землю, на якій його звели.
Алекс ледь чутно зітхнула.
— Радієш, що сховалася від сонця?
Дівчина тихенько промугикала щось.
— Тут спокійно.
Йому знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що саме вона мала на увазі.
— «Іль-Бастоне» захищена. Так само, як і кімнати в Халупці... Це погано?
Алекс здвигнула плечима.
— Ну... тут вони до тебе не доберуться.
Дівчина роззирнулася з незворушним виглядом. Невже її не вразив просторий вхід, тепле дерево, вітражі, аромати сосни й чорної смородини, що завжди сповнювали повернення додому дещо різдвяним настроєм? А може, вона просто вдавала, наче їй байдуже?
— Милий клуб, — озвалася Алекс. — Не дуже схожий на гробницю.
— Ми не товариство й не поводимося, як вони. Це не клуб; це наша штаб-квартира, серце Лети і скарбниця із сотнями років знань про надприродне. — Деніел знав, що звучить жахливо самовдоволено, але не міг зупинитися. — Щороку товариства постачають нам нову порцію студентів випускних курсів, шістнадцятеро представників; вісім жінок і вісім чоловіків. Ми підключаємо одного нового Данте — першокурсника — раз на три роки.
— Припускаю, що це робить мене досить особливою.
— Сподіваймося на це.
Алекс насупилась у відповідь, а потім кивнула на мармурове погруддя, що висилось на столику під вішаком.
— Це хто?
— Святий покровитель Лети, Гайрам Бінґем III.
На жаль, Бінґемові хлоп’ячі риси й опущені донизу кутики рота не піддавалися увічненню в камені. Він більше скидався на стривоженого манекена з універмагу.
З вітальні причовгала Доус: кисті ховаються в рукавах об’ємного світшота, на шиї висять навушники — примара в бежевому. Дарлінґтон відчував дискомфорт, який вона випромінювала. Пеммі ненавиділа нових людей. Йому знадобилася більша частина року на першому курсі, щоб завоювати її, проте й досі здавалося, що вистачить одного гучного звуку, аби дівчина замкнулася в бібліотеці та зникла там назавжди.
— Памело Доус, познайомся з нашим новим Данте, Алекс Стерн.
З ентузіазмом людини, яка вітає спалах холери, Доус простягнула руку й сказала:
— Ласкаво просимо до Лети.
— Доус підтримує все в працездатному стані й пересвідчується, що я не надто виставляюся на посміховисько.
— То це робота на повну ставку? — поцікавилась Алекс.
Доус кліпнула.
— По обіді й увечері, але я можу знайти для тебе час, якщо ти попросиш заздалегідь.
Вона знову стурбовано глипнула в бік вітальні, наче її ще далека від завершення дисертація була крикливим немовлям. Памела працювала Окулусом приблизно чотири роки й увесь цей час настирливо довбала дисертацію — дослідження мікенських культових практик у ранній іконографії таро.
Дарлінґтон вирішив полегшити її страждання.
— Я влаштую Алекс екскурсію, а потім поведу до Халупки в кампусі.
— Халупка? — перепитала Стерн.
— Це кімнати, якими ми володіємо, на розі вулиць Йорк та Ельм. Нічого такого, але це зручно, якщо не хочеш занадто віддалятися від гуртожитку. І вона теж захищена.
— Вона всім забезпечена, — ледь чутно додала Доус, прослизаючи назад до вітальні й безпеки.
Дарлінґтон жестом запросив Алекс іти за ним нагору.
— Хто така Ветсавія Сміт? — поцікавилась дівчина, наступаючи йому на п’яти.
Отже вона читала «Життя Лети». Йому було приємно, що Алекс запам’ятала ім’я, але, якщо він правильно пригадував, Ветсавія з’являлася на першій сторінці першого розділу, тож надто захоплюватися Деніел не збирався.
— Сімнадцятирічна донька місцевого фермера. Тіло знайшли в підвалі Єльської школи медицини 1824 року. Студенти викопали її з навчальною метою.
— Господи.
— Це не було чимось незвичним. Лікарі мусили вивчати анатомію, а для цього їм потрібні були трупи. Утім, ми вважаємо, що Ветсавія була однією з ранніх спроб установити зв’язок з мертвими. Фельдшер узяв провину на себе, а єльські студенти навчилися діяти обачніше. Коли знайшли тіло, місцеві мало не спалили Єль до пня.
— Може, їм слід було це зробити, — пробурмотіла Алекс.