— Як скажеш.
З його щастям вона знайде, як закотити цей тигель сходами в якусь вантажівку й переплавити його на сережки.
— Окрім Орозцеріо, в еліксиру є безліч інших імен, — повідомив Деніел. — Золота проба. Куля Гайрама. Щоразу, коли член Лети п’є його, щоразу під час користування тиглем він бере життя у свої руки. Суміш токсична, і процес неймовірно болючий. Але ми це робимо. Знову і знову. Аби зазирнути за Серпанок.
— Доганяю, — запевнила Алекс, — мені вже доводилось бачити наркош.
«Це геть інакше», — хотів заперечити хлопець. Але, мабуть, вона мала рацію.
Решта екскурсії минула без пригод. Дарлінґтон показав дівчині склад і дослідницькі кімнати на горішніх поверхах, бібліотеку — утім попередив, щоб вона не користувалася нею на самоті, поки будинок не звикне до неї, — і нарешті спальню з прилеглою ванною кімнатою, прибраною та готовою прийняти нового Данте. Свої речі хлопець перевіз до Вергіліевого номера наприкінці минулого року, коли ще вірив, що знайде собі гідного протеже. Через це Деніел почувався бентежно сентиментальним. Вергіліеве помешкання розташоване над кімнатою Данте, воно вдвічі більше. Коли Дарлінґтон випуститься, воно лишиться незаселеним, щоб він мав змогу за потреби навідатись сюди. Уся ця марнота належала Елеазарові Вілоку[26]. Половину стіни навпроти ліжка забирав вітраж із зображенням тсугового лісу, розташований так, що, поки сонце котилося небом, здавалося, наче скляні дерева й небо над ними теж міняться барвами. Увійшовши всередину, Деніел виявив, що Мішель, коли була тут востаннє, залишила йому пляшку бренді й записку
Ось ліс первозданний. Шепочуть тут сосни і тсуги,
Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані,
Стоять, наче давні друїди, що сумно віщують... [27]
Колись в одному монастирі виготовляли такий чистий арманьяк, що монахам довелося втекти до Італії, коли Людовик XIV жартома пригрозив стратити їх, аби зберегти таємний рецепт. Це остання пляшка. Не пий на голодний шлунок і не телефонуй, якщо не помер.
Щасти тобі, Вергілію!
Він завжди вважав творчість Лонгфелло нісенітницею, але записку й бренді однаково зберіг.
А зараз Деніел дивився, як Алекс пітніє посеред розкоші його колишнього помешкання, кімнати, якою зрідка користувалися, але неабияк любили: темно-сині стіни, ліжко з важким бірюзовим балдахіном, гардероб, прикрашений малюнками розквітлого кизилу. Вітраж у двох елегантних вікнах по обидва боки від каміна з розмальованими кахлями був скромніший: зоряні небеса, обрамлені синьо-багряними хмарами.
Алекс стояла посеред цього всього, обійнявши себе руками, і повільно роззиралася. Він знову подумав про ундіну. Проте, мабуть, перед ним була просто загублена в морі дівчинка.
Деніел мусив запитати:
— Коли ти їх уперше побачила?
Вона глипнула на нього, потім на вікно над собою, де на вітражному небі завжди бовванів місяць. Узяла зі столу музичну скриньку компанії «Ройґ», торкнулася пальцем кришки, але передумала та знову поставила її на стіл.
Дарлінґтон був чудовий оратор, але найщасливішим почувався, коли з ним ніхто не розмовляв, коли не доводилося проводити обряди власноруч і можна було просто дивитися на інших. В Алекс було щось зернисте, наче у старому кіно. Він бачив, що вона вагається, перш ніж зробити вибір. Чи відкривати йому свої секрети? Чи втекти?
Дівчина здвигнула плечима, і він вирішив, що на цьому все й скінчиться, але вона знову взяла музичну скриньку й сказала:
— Не знаю. Я довго була певна, що це справжні люди, а на дитину, яка розмовляє сама із собою, ніхто не звертає уваги. Пам’ятаю, як побачила товстуна в самих лише трусах і шкарпетках, він, наче іграшкового ведмедика, тримав у руці пульт від телека і стояв посеред вулиці. Пригадую, як намагалася пояснити мамі, що йому буде боляче. Коли ми їздили на пірс Санта-Моніки, я побачила жінку у воді, котра лежала, наче... — Алекс зробила такий жест, ніби помішувала щось у горщику. — Ну та, з волоссям і квітами?
— Офелія.
— Офелія. Вона пішла за мною додому, а коли я заплакала та крикнула їй іти геть, тільки спробувала прихилитися до мене.
— Вони люблять сльози. Сіль, смуток і сильні емоції.
— А страх? — поцікавилась дівчина. Вона заклякла, наче позувала для портрета.
— І страх.
Сірі зрідка бували злими, але полюбляли лякати й жахати.
— А чому їх тут не більше? Невже вони не повинні бути повсюди?
— Лише деякі Сірі можуть пройти крізь Серпанок. Більшість залишається в загробному житті.