— Я частенько бачила їх у супермаркетах навколо прилавків з гарячою їжею або рожевими коробочками з випічкою. Вони полюбляли наше шкільне кафе. Я про це не замислювалась, аж поки Джейкоб Крейґ не запитав, чи хочу я глянути на його штуку. Я сказала йому, що бачила їх цілу купу, і якимось чином це дісталося вух його мами, а вона потелефонувала до школи. Тож учитель викликав мене й запитав: «Що ти мала на увазі, коли казала, наче бачила цілу купу штук?» Брехати я не вміла. — Алекс гупнула музичною скринькою, ставлячи її на стіл. — Якщо хочеш мерщій викликати Службу захисту дітей, просто заведи розмову про примарний прутень.
Дарлінґтон і сам не знав, чого очікував. Мертвого розбійника, що романтично тинятиметься біля вікна? Банші, яка блукатиме берегами річки Лос-Анджелес, наче Йорона[28]. У її оповіді було щось пересічне й жахливе. І в ній самій. Хтось повідомив про її випадок до СЗД, Служби захисту дітей, і котрийсь із пошукових алгоритмів Лети або хтось із численних інформаторів в одному з безлічі бюро, яким вони платили, помітив ці визначні ключові слова: «Марення. Параноя. Привиди». Напевно, від тієї миті за нею спостерігали.
— А тієї ночі у сквоті на Седросі?
Вона насупилась, а потім сказала:
— А, ти маєш на увазі «Ґраунд-Зіро». Не кажи мені, що не читав справи.
— Читав. Я хочу знати, як ти вижила.
Алекс потерла великим пальцем край підвіконня.
— Я теж хочу.
Чи було цього досить? Дарлінґтон бачив фото й відео з місця злочину: п’ятеро чоловіків померли, усі покусані майже до невпізнанності, двоє з проколотими серцями, наче то вчинили вампіри. Попри різанину, бризки крові підказували, що все це було справою рук одного злочинця: червоні арки, кожен жорстокий удар летів зліва направо.
Щось у всьому цьому було не так, проте Алекс ніколи не була підозрюваною. По-перше, через те що вона правша, а по-друге — занадто маленька, аби з такою силою вправлятися зі зброєю. До того ж у неї в крові було стільки фентанилу, що їй пощастило не померти самій. Її знайшли голою, з мокрим волоссям — як новонароджене дитинча. Дарлінґтон копнув трохи глибше, не в змозі опанувати підозри, але у водостоці не знайшли ні крові, ні решток: якщо вона якимось чином і була із цим пов’язана, то не змивала із себе доказів. То чому ж нападник облишив дівчат? Якщо поліція не помилялася та йшлося про ворожнечу між дилерами, чому зберегли життя Алекс і її подрузі? Наркодилери, які забивають людей до смерті битками, не скидаються на тих, хто зглядається на жінок і дітей.
Можливо, нападник вирішив, що вони вже й так подохли від наркоти. А може, Алекс хтось попередив. Хай там як, а про те, що сталося, вона знала більше, ніж розповіла поліції. У цьому Дарлінґтон був упевнений на всі сто.
— Ми з Геллі були під кайфом, — тихо сказала вона, далі погладжуючи пальцем підвіконня. — Я отямилась у лікарні. А вона взагалі не отямилась.
Дівчина раптом здалася дуже маленькою, і Дарлінґтон знітився. Їй було двадцять — більше, ніж решті першокурсників, — але вона однаково з багатьох поглядів залишалася дитиною, котра вскочила в халепу. А на додачу тієї ночі вона втратила друзів, хлопця, усе знайоме.
— Ходімо зі мною, — запропонував він.
І сам не був певен чому. Можливо, почувався винним через свою допитливість. Можливо, тому що її не слід було карати за те, що пристала на угоду, від якої не відмовилася б жодна людина зі здоровим глуздом.
Він знову повів Алекс до напівтемряви арсеналу. Там не було вікон, а стіни були вкриті полицями й шухлядками майже на двоповерхову висоту. Деніелові знадобилося трохи часу, щоб знайти потрібну шафку. Коли він поклав руку на дверцята, будинок завмер, а потім дозволив замку відчинитися з осудливим клацанням.
Хлопець обережно дістав скриньку — важку, з лискучого чорного дерева, інкрустовану перламутром.
— Тобі, мабуть, доведеться зняти сорочку, — попередив він. — Я дам скриньку Доус, і вона зможе...
— Я не подобаюся Доус.
— Їй ніхто не подобається.
— Ось, — озвалася Алекс. Вона стягнула сорочку через голову, оголивши чорний бюстгальтер і ребра, що западали, наче борозни на обробленому полі. — Не давай нічого Доус.
Чому це він подумав, наче вона охоче віддалася б у його руки? Така безстрашна чи просто легковажна? Жодна із цих рис не віщувала нічого хорошого для майбутнього в Леті. Однак щось підказувало Деніелові, що причина криється в іншому. Здавалося, наче тепер вона перевіряє його, наче вона кинула новий виклик.
— Якщо ти й помреш, то не від надлишку пристойності, — дорікнув він.
— Навіщо ризикувати?
— Зазвичай, роздягаючись переді мною, жінка так-сяк попереджає.