— Я віддаю перевагу одиничним прикрасам, — пояснила Белбалм. — Простоті, гм?
Алекс кивнула й змусила себе відвести погляд. На ній були кульчики різновиду «по три пари за п’ять баксів», які вона поцупила з полиці «Клерз» у торговельному центрі на Фешн-сквер.
— Ходімо, — підводячись, запропонувала Белбалм і змахнула елегантною рукою.
— Дозвольте, я тільки заберу торбу, — попросила Алекс.
Вона повернулася до Мерсі, запхала до рота млинець і несамовито взялася його пережовувати.
— Ти це бачила? — поцікавилась Мерсі, повертаючи телефон до Алекс. — Якусь дівчину з Нью-Гейвена вбили минулої ночі. Перед Пейн-Вітні. Ти, мабуть, уранці пробігла простісінько повз місце злочину!
— Дідько, — озвалася Алекс, мимохідь кидаючи погляд на телефон Мерсі. — Я бачила вогні. Подумала, що там сталася автомобільна аварія.
— Так страшно. Їй лише дев’ятнадцять було. — Мерсі потерла руки. — Що хотіла від тебе Ла Белль Белбалм? Я думала, ми збираємось виправити твою роботу.
Слова мерехтіли. Алекс почувалася геть не сонною, спроможною на все. Мерсі була великодушна, і дівчині хотілося попрацювати з нею, перш ніж мине кайф, але вона нічого не могла вдіяти.
— Белбалм зараз вільна, а я мушу поговорити з нею про розклад. Зустрінемося вдома?
«Ця сучка що дихне, то брехне», — сказав якось про неї Лен. Він чимало говорив, поки не вмер.
Алекс вийшла за професоркою з обідньої зали й перетнула внутрішній двір у напрямку її кабінету. Вона кепсько почувалася через те, що покинула Мерсі. Сусідка приїхала із заможного передмістя Чикаго. Її батьки були професори, а сама вона писала якісь божевільні статті, що справляли враження навіть на Дарлінґтона. З Алекс не мала нічого спільного. Але вони обидві були діти, їм не було з ким сісти в кафе, до того ж Мерсі не сміялася, якщо Алекс неправильно вимовляла прізвище Ґете. Поряд з нею й Лорін було легше вдавати із себе людину, якій тут місце. Але якщо Ла Белль Белбалм вимагала твоєї присутності, відмовити їй було неможливо.
У професорки було двоє помічників, які почергово працювали за столом у приймальні перед кабінетом. Цього ранку була черга дуже енергійного, дуже привабливого Коліна Хатрі. Він був членом «Сувою та ключа» й кимось на кшталт генія в хімії.
— Алекс! — вигукнув хлопець, наче вона була надзвичайно очікуваною гостею на вечірці.
Ентузіазм Коліна завжди здавався непідробним, але іноді від його потужності Алекс хотілося втнути щось украй жорстоке, наприклад засадити йому олівець у долоню. Белбалм просто повісила пальто на вішак і жестом запросила дівчину до святилища.
— Чаю, Коліне? — запитала вона.
— Звичайно, — озвався той, сяючи не як помічник, а наче якийсь хлопчик-побігач.
— Дякую, любий.
«Пальто», — самими лише губами промовив хлопець. Алекс вислизнула з куртки. Колись вона запитала в Коліна, що Белбалм відомо про товариства. «Нічого, — запевнив той. — Вона думає, що це дурня для хлопчиків з елітних шкіл».
Професорка не помилялась. Алекс розмірковувала, що такого особливого було в старшокурсниках, котрих щороку обирали товариства. Вона гадала, що в них має бути щось магічне. Але вони були просто фаворитами — спадкоємцями, видатними переможцями, харизматичними королевами, редактором «Дейлі ньюз», квотербеком футбольної команди, дитинкою, що винятково дошкульно поставила п’єсу «Еквус», яку ніхто не хотів дивитись. Люди, котрі в майбутньому керуватимуть гедж-фондами й стартапами та зароблятимуть репутацію на посадах виконавчих директорів.
Алекс зайшла всередину за Белбалм, дозволяючи спокою, що панував у кабінеті, огорнути себе. На полицях вишикувалися книжки, ретельно розставлені сувеніри з подорожей: карафка з дутого скла, що випиналася, наче тіло медузи, якесь антикварне дзеркало, трави, що буяли на підвіконні в білих керамічних контейнерах, схожих на уламки геометричної скульптури. Навіть сонячне світло здавалося тут м’якшим.
Алекс глибоко вдихнула.
— Забагато парфумів? — усміхнувшись, запитала Белбалм.
— Ні! — голосно заперечила Алекс. — Вони прекрасні.
Белбалм граціозно опустилася в крісло за столом і жестом запропонувала Алекс сідати на зелену оксамитову канапу навпроти.
— Le Parfum de Thérèse, — пояснила вона. — Едмон Рудницька був одним з найгеніальніших носів двадцятого століття й розробив цей аромат для своєї дружини. Лише їй дозволив наносити його. Романтично, чи не так?
— Але...
— Як вийшло, що я його ношу? Ну, вони обоє померли, а на цьому можна було добряче заробити, тож Фредерік Маль вивів парфум на ринок, щоб ми, простолюдини, могли його придбати.