«Простолюдини» — слово, яким не користувалися бідняки. Так само, як «шикарний» — слово, яким не користувалися шикарні люди. Але Белбалм усміхалася так довірливо, що Алекс відповіла їй, сподіваючись, що усмішка вийшла тямуща.
З’явився Колін, несучи тацю з чайним набором кольору червоної глини. Він поставив її на краєчок стола.
— Ще щось? — запитав хлопець із надією в голосі.
Белбалм вигнала його геть.
— Іди візьмися за важливі справи.
Вона налила чаю й запропонувала горнятко Алекс.
— Бери вершки й цукор, якщо хочеш. Або є свіжа м’ята.
Професорка підвелася й відщипнула гілочку від рослини на підвіконні.
— М’яти, будь ласка, — попросила Алекс, беручи пагінець і наслідуючи рухи Белбалм: розірвала листочки й кинула до свого горнятка.
Жінка знову сіла й ковтнула чаю. Алекс повторила за нею і приховала здригання, коли попекла язик.
— Припускаю, ти вже чула новину про ту бідолашну дівчину.
— Тару?
Вузькі брови Белбалм поповзли вгору.
— Так, Тару Гатчинс. Ти її знала?
— Ні, — відповіла Алекс, роздратована власною тупістю. — Щойно прочитала про неї.
— Це жахливо. Але я скажу дещо жахливіше й висловлю полегшення, що вона не була студенткою. Це, звичайно, аж ніяк не зменшує втрати.
— Звичайно.
Утім Алекс точно знала, чому Белбалм так каже.
— Алекс, чого ти хочеш від Єлю?
«Грошей». Алекс знала, що така відповідь здасться Марґеріт Белбалм безнадійно грубою. «Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон. Можливо, усі багатії ставлять хибні запитання. Для таких людей, як Алекс, ніколи не було жодного «чого ти хочеш?». Було тільки «скільки тобі вдасться отримати?». Достатньо, щоб вижити? Достатньо, щоб допомогти попіклуватися про матір, коли все полетить шкереберть, як це буває завжди-завжди?
Дівчина не відповіла, і Белбалм спробувала ще раз:
— Чому ти пішла сюди, а не до школи мистецтв?
Лета підробила для неї картини, сфабрикувала перелік досягнень і блискучих рекомендацій, аби виправдати її невдачі в навчанні.
— Я вправна, але недостатньо вправна для цього.
Щира правда. Магія може створювати кваліфікованих художників, майстерних музикантів, але не геніїв. Вона обрала факультативні курси з мистецтва, тому що саме цього від неї очікували, і вони виявилися найлегшою частиною її університетського життя. Адже це не її рука рухала пензлем. Коли Алекс не забувала брати альбоми, які їй порадив купити Сендоу, здавалося, наче вона дозволяє тринозі ковзати над дошкою для спіритичних сеансів; хай навіть образи народжувалися десь усередині неї — напівоголений Полюбе на водопої; Геллі в профіль з крилами метелика-монарха на спині.
— Я не звинувачуватиму тебе в удаваній скромності. Вірю, що ти сама знаєш про свої таланти. — Белбалм знову ковтнула чаю. — Світ — непросте місце для вправних, але не по-справжньому талановитих митців. Тож чого ти хочеш? Стабільності? Надійної роботи?
— Так, — озвалася Алекс, і це слово мимохіть прозвучало роздратовано.
— Ти неправильно розумієш мене, Александро. Хотіти цього не злочин. Лише люди, котрі ніколи не жили без комфорту, кепкують з нього, вважаючи чимось буржуазним. — Вона підморгнула. — Найвідданіші марксисти — завжди чоловіки. На долю жінок занадто часто випадають катастрофи. Наше життя можна розбити на друзки єдиним рухом, заблукалою хвилею. А гроші? Гроші — це скеля, за яку ми чіпляємось, коли нас накриває течією.
— Так, — повторила дівчина, нахиляючись уперед.
Цього її мати ніколи не могла збагнути. Міра любила «мистецтво», «істину» і «свободу». Не хотіла бути «гвинтикому машині». Але машину це не займало. Машина не зупиняючись затягувала її й перемелювала своїми шестірнями.
Белбалм поставила горнятко на блюдечко.
— Тож, коли ти матимеш гроші, коли зможеш припинити чіплятися за скелю, що ти збудуєш? Що ти проповідуватимеш, опинившись на скелі?
Алекс відчула, як усю її зацікавленість наче рукою зняло. Невже вона справді мусить мати якусь відповідь, якусь мудрість, якою слід поділитись? «Не кидайте школу? Не вживайте наркотиків? Не трахайтеся з поганими хлопцями? З повагою ставтеся до батьків, навіть якщо вони цього не заслужили, тому що не можуть дозволити собі відвести вас до зубного? Менше мрійте? Не дозволяйте помирати дівчатам, яких любите?»
Тиша ставала напруженішою. Алекс утупилась поглядом у м’ятне листя, що плавало в чаї.
— Ну, — зітхнувши, озвалась професорка Белбалм, — я запитую тебе про це, бо не знаю, як ще тебе мотивувати, Алекс. Тебе не цікавить, чому я цим переймаюся?