«Випусти нас».
Вона відігнала спогади й подивилась на Сірих, що скупчилися перед спортзалом. Сьогодні їх було менше, і їхній настрій — якщо в них справді був настрій — повернувся до норми.
Наречений досі був тут. Попри затяті спроби не зважати на нього, привида важко було не помітити: накрохмалені штани, блискучі черевики, привабливе обличчя актора зі старих кінофільмів, великі темні очі й чорне волосся, зачесане з чола м’якою хвилею; враження псувала лише велика кривава віспина вогнепальної рани на грудях.
Він був справжній настирливий привид, Сірий, який може подолати шари Серпанку й повідомити про свою присутність: погрюкати в лобове скло й увімкнути сигналізацію на автівках на критому паркувальному майданчику, де колись стояла його родинна каретна фабрика і де він убив спершу свою наречену, а потім і себе.
Це була улюблена зупинка під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії. Алекс не дозволяла собі витріщатись, але краєм ока побачила, що Наречений відділився від решти й неквапом рушив до неї.
Час забиратися звідси. Алекс не хотілося зацікавлювати Сірих, а надто Сірих, котрі могли прибрати будь-якої фізичної форми. Вона повернулась до Нареченого спиною та кинулась до центру кампусу.
Коли опинилась у Вандербільті, дівчина ще була під кайфом. Почувалася слабкою, виснаженою, наче щойно одужала після найгіршого в житті тижневого грипу. Звіт деканові Сендоу може почекати. Однаково сказати їй майже нема чого. Вона поспить. Може, їй насниться літо. Алекс досі відчувала на пальцях запах м’ятного листя.
Вона заплющила очі й побачила обличчя Геллі: бліді брови випалені сонцем, на губі засохле блювотиння. Це Тара Гатчинс була винна. Білявки завжди змушували Алекс думати про Геллі. Та чому ж місце злочину здавалося таким знайомим? Що такого вона побачила на тій нещасній латці голої землі, затиснутої між потоками автівок?
«Нічого». Просто занадто часто засиджувалася допізна, занадто часто Дарлінґтон шепотів їй у вухо. Тара анітрохи не походила на Геллі. Наче погана підробка, дженерик[34] фірмової марки Геллі.
«Ні, — заперечив голосу голові — і це була Геллі, вона стояла на скейті, перекочуючись на широких ступнях з ідеальним відчуттям рівноваги. Шкіра в неї попеляста. Верх від купальника забризканий грудочками останньої їжі. — Вона — це я. Вона — це ти, якій не випав другий шанс».
Алекс вирвалася з полону сну. У кімнаті було темно, світло лилося з єдиного вузького віконця. Геллі вже давно немає, так само, як і людей, котрі завдали їй болю.
Але хтось завдав болю ще й Тарі Гатчинс. Хтось, кого не покарали. Поки що.
«Залиш цю справу детективові Тернеру. — Так каже той, хто вижив. — Спи спокійно. Відпусти. Зосередься на своїх оцінках. Подумай про літо».
Алекс бачила збудований Белбалм міст. Їй залишилось перетнути його.
Вона потягнулась до комода за краплями бас-беладони.
Ще один вечір. Принаймні це вона може дати Тарі Гатчинс, перш ніж назавжди поховати її та піти далі. Так само, як вона поховала Геллі.
«Святий Аврелій» — домівка майбутніх королів філософії, видатних возз’єднувачів. Товариство Авреліанців було засноване для визначення ідеалів керівництва і, як припускають, для поєднання найкращого досвіду товариств. Члени товариства уявляли себе кимось на кшталт Нової Лети, зібранням представників усіх товариств для формування керівної Ради. Протрималися вони недовго.
Жваві дебати поступилися галасливим сваркам, до товариства запрошували нових членів, і незабаром воно стало так само відокремленим, як решта Домів Серпанку. Зрештою, їхня магія мала фундаментальну практичну користь, найбільше пасувала фахівцям, була радше торгівлею, а не покликанням. Це зробило товариство посміховиськом для тих, чиї почуття були витонченіші; утім, виявивши, що їх вигнали з власної гробниці й вони більше не мають постійної адреси, Авреліанці змогли пережити те, що знищило інші Доми, наймаючись до тих, хто пропонував більше.
Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг
Їм просто абсолютно бракує стилю. Звичайно, час від часу вони відригують якогось сенатора або другосортного письменника, але вечірки Авреліанців завжди дарують відчуття, наче тобі дали стенограму якоїсь соковитої судової справи. Ти берешся до неї із завзяттям, а на другій сторінці розумієш, що слів там значно більше, ніж драми.
Щоденник Мішель Аламеддін часів Лети (Коледж Гоппера)