З кінопоказу за стіною долинуло приглушене тріскотіння вогнепальної зброї. Гаруспекс підвів погляд від слизької рожевої плутанини тонкої кишки Майкла Реєса, не приховуючи роздратування. «„Обличчя зі шрамом“» — збагнула Алекс, коли музика долинула гучніше і в унісон пострілам вибухнув хор нестримних голосів: «„Хочеш війни зі мною? Гаразд. Хочете грати по-дорослому?“»
Публіка промовляла слова, повторюючи за героєм, наче це був Рокі Горрор. Вона бачила «Обличчя зі шрамом», мабуть, сотню разів. Це був один з улюблених Ленових фільмів. У цьому він був такий передбачуваний: любив усе хардове, наче міг би розсилати набір «Як стати гангстером». Коли вони неподалік Веніс-біч зустріли Геллі, її біляве волосся було схоже на завісу, що розійшлася, відкриваючи театр величезних синіх очей, і Алекс одразу подумала про Мішель Пфайффер у шовковій сорочці. Бракувало лише гладенької густої гривки. Однак сьогодні ввечері Алекс не хотіла думати про Геллі, а надто коли в повітрі так смерділо кров’ю. Лен і Геллі залишилися в минулому житті. Вони не належали до Єлю. Хоча, знову ж таки, Алекс теж не належала.
Попри спогади дівчина раділа кожному звуку, що приглушував вологе хлюпання, з яким Гаруспекс мацав нутрощі Майкла Реєса. Що він там бачив? Дарлінґтон казав, що віщування не відрізняються від ворожіння на картах таро чи на жмені кісток тварин. «Ти сумуєш за кимось. У новому році знайдеш щастя». Віщунки казали саме такі речі — туманні й заспокійливі.
Алекс кинула погляд на Кістяників — у мантіях і каптурах вони юрмилися навколо тіла на столі; Писар, студент випускного курсу, занотовував передбачення, щоб передати їх керівникам геджфонду та приватним інвесторам у всьому світі, які забезпечували Кістяникам та їхнім випускникам фінансову стабільність. Колишні президенти, дипломати, принаймні один начальник ЦРУ — усі вони були Кістяники. Алекс подумала про Тоні Монтану, який, відмокаючи в гарячій ванні, просторікує: «Знаєш, що таке капіталізм?» Алекс глипнула на розпростерте тіло Майкла Реєса. «Тоні, ти й гадки не маєш».
Вона помітила якийсь рух на лавицях, звідки розгортався вид на операційну. У блоці було двоє місцевих Сірих, що завжди сиділи на одних і тих самих місцях, за кілька рядів від неї: душевнохвора жінка, якій 1926-го видалили за допомогою гістероктомії яєчники й матку, пообіцявши заплатити шість доларів, якщо вона виживе, і хлопець, студент-медик. Він замерз на смерть у якомусь опіумному барлогу за тисячі кілометрів звідси приблизно 1880-го, але й далі повертався сюди, щоб сісти на своє старе місце й дивитися на все, що тут, унизу, вважали життям. Віщування відбувалися в цьому блоці лише чотири рази на рік, на початку кожного фінансового кварталу, але хлопця, схоже, це влаштовувало.
Дарлінґтон полюбляв казати, що мати справу з привидами — це наче їздити в метро: «Не встановлюй зорового контакту. Не всміхайся. Не привертай уваги. Інакше ніколи не знаєш, що потягнеться за тобою додому». Легше сказати, ніж зробити, якщо в кімнаті більше нема куди дивитися, крім на чоловіка, котрий бавиться з нутрощами іншого чоловіка, наче це плиточки маджонгу[6].
Алекс пригадала Дарлінґтонів шок, коли той збагнув, що вона не лише може бачити привидів без жодного зілля чи заклинання, а ще й розрізняє їхні кольори. Його це навдивовижу розлютило. А їй неабияк сподобалось.
— Що ще за колір? — запитав він, опускаючи ноги з журнального столика; його важкі чорні черевики гупнулися об ґратчасту підлогу вітальні в «Іль-Бастоне».
— Просто колір. Як на старих полароїдних фотках. Чому питаєш? А ти що бачиш?
— Вони сірі на вигляд, — відрубав він. — Саме тому їх називають Сірими.
Алекс здвигнула плечима, знаючи, що її недбалість лише дужче розгніває Дарлінґтона.
— Маячня.
— Для тебе, — пробурмотів хлопець і потупотів геть.
Решту дня він провів у тренажерній залі, виганяючи роздратування з потом.
Вона тоді була самовдоволеною, раділа, що йому не все так просто дається. Але тепер, кружляючи периметром операційного театру й перевіряючи невеличкі позначки крейдою, зроблені в кожній указівній точці, Алекс почувалася знервованою й неготовою. Це відчуття супроводжувало її з перших кроків кампусом. Ні, навіть ще раніше. Відколи декан Сендоу опустився поряд з нею на лікарняне ліжко, постукав по кайданках на її зап’ястках своїми жовтими від нікотину пальцями і сказав: «Ми пропонуємо тобі можливість». Утім, це була колишня Алекс. Геллі та Ленова Алекс. Єльська Алекс ніколи не носила кайданків, ніколи не встрягала в бійку, ніколи не трахалася в туалеті з незнайомцем, щоб повернути позичку свого хлопця. Єльська Алекс докладала всіх зусиль, але ніколи не жалілась. Вона була гідною дівчиною, яка намагалася тримати марку.