«І якій це не вдавалося». Їй слід було прийти раніше, щоб простежити за нанесенням позначок і переконатися, що коло безпечне. Такі старі Сірі, як ті, що висіли над потертими лавицями вгорі, зазвичай не схильні були влаштовувати неприємності, навіть якщо їх приваблювала кров, але віщування — це потужна магія, а її робота — підтвердити, що Кістяники дотрималися всіх належних процедур і залишалися пильними. Однак вона прикидалася. Усю минулу ніч зубрила, намагалася запам’ятати правильні символи та пропорції крейди, вугілля й кістки. Вона якогось дідька виготовила картки для запам’ятовування і змушувала себе гортати їх між порціями Джозефа Конрада.
Алекс подумала, що позначки мають нормальний вигляд, проте знала про свої захисні знаки не більше, ніж про сучасні британські романи. Чи вона звертала на них увагу по-справжньому, коли осінньої четверті відвідувала пророцтва з Дарлінґтоном? Ні. Була занадто перейнята смоктанням імбирної цукерки, приголомшена неоковирністю всього, що відбувалося, і молилася, щоб не зганьбитися, виблювавши. Вона гадала, що матиме безліч часу, щоб навчитися чогось від Дарлінґтона, зазираючи йому через плече. Проте вони обоє помилялися щодо цього.
— Voorhoofdf[7] — вигукнув Гаруспекс, і хтось із Кістяників прожогом кинувся до нього.
Мелінда? Міранда? Алекс не могла пригадати ім’я рудої дівчини, знала лише, що та співає в жіночій акапельній групі «Забаганка і співанка». Дівчина витерла Гаруспексові чоло білою серветкою і знову розчинилася в юрбі.
Алекс намагалася не дивитися на чоловіка на столі, але погляд однаково прикипав до нього. «Майкл Реєс, сорок вісім років, діагноз — параноїдальна шизофренія». Чи пригадає Реєс щось із цього, повернувшись до тями? А якщо він спробує розповісти комусь, його просто назвуть божевільним? Вона точно знала, на що це схоже. «На тому столі могла бути я».
— Кістяники полюбляють, щоб вони були якомога навіженіші, — пояснював їй Арлінгтон. — Вважають, що це покращує передбачення. — А коли вона запитала чому, він сказав лише: — Що божевільніша uictima[8], то ближча до Бога.
— Це правда?
— «Душу звільняють лише містика й божевілля», — процитував він, а потім здвигнув плечима. — Це підтверджують їхні рахунки в банку.
— А нас це влаштовує? — поцікавилася Алекс. — Що людей розрізають, аби Чонсі міг переобладнувати літній будиночок?
— Ніколи не зустрічався з Чонсі, — відказав Арлінгтон. — Досі сподіваюся на це. — Він помовчав, стоячи в арсеналі з похмурим обличчям. — Ніщо не зупинить цього. Занадто багато можновладців покладається на здібності товариств. До появи Лети за цим ніхто не стежив. Тож можна було марно мекати на знак протесту і втратити стипендію — або залишатися тут, виконувати свою роботу й докладати всіх зусиль.
Уже тоді вона замислилася, чи це, бува, не частина всієї історії, чи Дарлінґтонове бажання дізнатися про все не прив’язує його до Лети так само міцно, як почуття обов’язку. Проте вона змовчала тоді й збиралася мовчати тепер.
Майкла Реєса знайшли десь на безкоштовному ліжку в Єльському Нью-Гейвенському шпиталі. Для навколишнього світу він нічим не відрізнявся від інших пацієнтів: волоцюга з тих, у кого за плечима палати в божевільні, відділення невідкладної допомоги та в’язниці на пігулках, а потім без них. У нього був брат у Нью-Джерсі, зазначений найближчим родичем, який підписав дозвіл на те, що начебто було рутинною медичною процедурою на вкритому рубцями кишківнику.
За Реєсом доглядала тільки медсестра Джин Ґатдула, яка працювала в нічну зміну тричі поспіль. Вона й оком не змигнула й не здійняла галасу, коли буцімто через помилку в розкладі їй призначали ще два вечори на чергуванні. Того тижня колеги могли помітити або проґавити, що Джин щодня приходила на роботу з велетенською торбою. У ній було сховано невеличкий холодильничок, у якому вона приносила їжу для Майкла Реєса: голубине серце для ясності, корінь герані й тарілку гірких трав. Ґатдула й гадки не мала, як саме діють ці харчі та яка доля чекала на Майкла Реєса, так само як не знала, що ставалося з «особливими» пацієнтами, які їй зазвичай траплялися. Вона навіть не знала, на кого працює, знала лише, що раз на місяць отримує такий потрібний чек, щоб сплатити борги, які її чоловік накопичував за столами для блекджеку у «Фоксвуді».
Алекс не знала, чи це витівки її фантазії, чи вона справді відчуває запах меленої петрушки з нутрощів Реєса, але її власний шлунок укотре завбачливо засмикався. Страшенно хотілося ковтнути свіжого повітря, Алекс пітніла під кількома шарами одягу. В операційному театрі панував крижаний холод, який підтримувала відокремлена від решти будівлі вентиляція, але велетенські портативні галогенні світильники, якими підсвічували дійство, однаково випромінювали тепло.