Сірі — привиди — були безпечні. Здебільшого. Їм доводилося докласти чималих зусиль, щоб прибрати хоч якоїсь форми у світі смертних. А щоб пройти останній Серпанок? Щоб стати матеріальними, відчутними на дотик? Здатними завдати збитків? Це вважали неможливим. Але вони могли б. Алекс знала, що могли б.
Утім, у цьому операційному театрі віщували вже сотні разів, і вона ніколи не чула, щоб хтось із Сірих прибрав матеріальної форми чи втрутився. Чому ж їхня поведінка так змінилася сьогодні ввечері?
Якщо вона змінилася.
Найбільшим подарунком, який Лета зробила Алекс, була не повна стипендія в Єлі, не новий старт, який, наче хімічний опік, безслідно стер її минуле. Це було знання, упевненість, що речі, які вона бачила, — справжні й завжди такі були. Однак дівчина занадто довго прожила, ставлячи собі запитання, чи не божевільна вона, щоб припинити робити це зараз. Дарлінґтон повірив би їй. Він завжди вірив. От тільки Дарлінґтона більше не було.
«Це не назавжди», — нагадала вона собі. За тиждень зійде місяць-молодик, і його повернуть додому.
Алекс торкнулася пальцями потрісканих балок, уже розмірковуючи, як описати перебіг віщувань для архівів Дому Лети. Декан Сендоу особисто переглядав усі записи, а їй не надто кортіло привертати його увагу до чогось екстраординарного. До того ж, якщо не зважати на безпомічного чоловіка, якому поперескладали кишки, насправді нічого поганого не сталося.
Коли Алекс вийшла з проходу до коридору, Тріпп Гельмут налякано випростався.
— Майже закінчили?
Алекс кивнула й глибоко вдихнула відносно свіже повітря, помираючи від бажання вийти на вулицю.
— Досить огидно, еге ж? — вишкірившись, поцікавився Тріпп. — Якщо хочеш, можу відсипати тобі трохи чайових, як закінчиться розшифровування. Відпочинеш від студентських позичок.
— Що ти, в біса, знаєш про студентські позички?
Слова вихопилися, перш ніж вона змогла їх стримати. Дарлінґтон не схвалив би такого. Алекс мала залишатися ввічливою, відчуженою, дипломатичною. До того ж вона лицемірила. Лета забезпечила їй можливість здобути диплом без хмари боргів, що накриватиме її звідусіль... якщо взагалі вдасться витримати чотири роки іспитів, статей і схожих на цю ночей.
Тріпп звів руки на знак капітуляції й силувано засміявся.
— Гей, просто намагаюся підзаробити.
Він був членом команди з парусного спорту, Кістяник у третьому поколінні, джентльмен і науковець; чистокровний золотистий ретривер, млявий, блискучий і дорогий. Він був розкуйовджений і рожевий, як здорове немовля, мав солом’яне волосся, шкіра зберігала засмагу з тих островів, на яких він провів зимові канікули. Він незмінно ставився до всього з невимушеністю людини, у якої все завжди було і буде нормально, хлопчика з тисячею других шансів.
— Усе гаразд? — нетерпляче поцікавився він.
— Усе гаразд, — озвалася Алекс, хай навіть у неї все було анітрохи не гаразд. Вона досі відчувала вібрацію того дзиґотливого стогону, що наповнював легені й калатав у голові. — Просто всередині душно.
— Серйозно? — перепитав Тріпп, ладний потоваришувати. — Можливо, не так уже й погано простояти всю ніч тут.
Звучало це непереконливо.
— Що з рукою?
Алекс побачила шматочок бинта з-під Тріппової вітрівки.
Той підсмикнув рукав, відкриваючи латку масного целофану, приклеєного до внутрішньої частини передпліччя.
— Дехто з нас сьогодні зробив татуювання.
Алекс подивилася уважніше: пихатий бульдог проривався крізь велику синю літеру «Y». Еквівалент «Найкращі подружки навік!» для братанів.
— Мило, — збрехала вона.
— Маєш якісь татухи?
Його заспані очі обмацали її, намагаючись зірвати шари зимового одягу, точнісінько так, як невдахи, що тусувалися навколо «Ґраунд-Зіро»[11], торкаючись пальцями її ключиці, біцепса, погладжуючи намальовані там силуети. «То що означає ця?»
— Нє-а. Це не моє. — Алекс загорнула шию шарфом. — Завтра перевірю Реєса в палаті.
— Га? А, точно. Добре. А де, до речі, Дарлінґтон? Уже завалив тебе гівняною роботою?
Тріпп мирився з Алекс і намагався бути з нею дружнім, адже хотів, щоб усі знайомі чухали йому животик, проте Дарлінґтона він любив щиро.
— В Іспанії, — відповіла дівчина, тому що її так проінструктували.
— Добре. Переказуй йому buenos dias[12].
Якби Алекс могла хоч щось сказати Дарлінґтонові, це було б «повертайся». Вона сказала б це англійською й іспанською. І використала б наказовий спосіб.
— Adids, — кинула вона Тріппу. — Повеселись на вечірці.
Відійшовши від будинку, Алекс стягнула рукавички, розгорнула дві липкі імбирні цукерки й запхала їх до рота. Вона вже стомилася думати про Дарлінґтона, але запах імбиру, тепло, яке він ширив у горлі, якимось чином додали спогадам життя. Вона бачила довге Дарлінґтонове тіло, що розтягнулося перед великим кам’яним каміном у «Чорному В’язі». Він зняв черевики й повісив шкарпетки сушитися. Улігся горілиць, очі заплющив, руки поклав під голову, пальці на ногах ворушилися в такт музиці, яка лилася кімнатою, — якась незнайома Алекс класика, густа від валторни, що залишала в повітрі виразні злети звуку.