Выбрать главу

Першого же ранку після свого приїзду вона прокинулася разом із півнями та заходилася дзеленчати своїм дзвоником. Коли мати вийшла снідати і почала готувати чай, міс Мердстон клюнула її в щоку (це мало замінити поцілунок) і сказала:

— Ну, Кларо, люба моя, я приїхала сюди, ви знаєте, щоб позбавити вас усяких турбот. Ви занадто гарненька і легковажна (мати моя зашарілась, але всміхнулася, бо їй начебто сподобалася така характеристика), і не можете виконувати всі ці обов'язки, які для мене будуть приємні. Якщо ви будете такі ласкаві дати мені ваші ключі, люба моя, то надалі я візьму все це на себе.

Від того часу міс Мердстон тримала ключі у в'язниці-саквояжі цілий день, а на ніч ховала їх під подушку. Мати мала з ними не більше справ, ніж я.

Такий підрив авторитету моєї матері не обійшовся без деякої тіні протесту з її боку. Одного вечора, коли міс Мердстон розвивала свої господарські плани перед братом, який схвалював їх пункт за пунктом, мати моя раптом розплакалась і сказала, що не завадило б і з нею порадитися.

— Кларо! — суворо сказав містер Мердстон. — Кларо, ви дивуєте мене.

— О, вам добре казати це, Едварде! — скрикнула мати. — Вам добре говорити про твердість характеру, але вам це самому не подобалося б.

Твердість характеру, як я мушу зазначити, була тим провідним принципом, на якому містер і міс Мердстон ґрунтували свою поведінку. Не знаю, як висловив би я свою думку, коли б мене спитали про неї. Але й тоді я досить добре розумів, що твердість характеру була в них тільки синонімом деспотизму і тієї понурої пихатої диявольської вдачі, що була притаманна їм обом. Їхні погляди, як я тепер розумію, були такі: містер Мердстон був твердий характером; ніхто в цілому світі не насмілювався бути таким твердим, як містер Мердстон. Ніхто інший в цілому світі не міг бути взагалі твердим, бо кожен мусив згинатися під його твердістю. Міс Мердстон була одним з винятків. Їй дозволялося бути твердою, але лише завдяки родинним взаєминам і в далеко меншій, допоміжній мірі. Моя мати була другим винятком. Їй дозволялось і навіть слід було бути твердою, але тільки в тому розумінні, щоб з твердістю зносити їхню твердість і твердо вірити, що немає іншої твердості на землі.

— Дуже жорстоко, — сказала моя матір, — що в моєму власному домі...

— Моєму власному домі? — повторив містер Мердстон. — Кларо!

— У нашому власному домі, я хочу сказати, — пролепетала моя мати, явно злякавшись. — Сподіваюся, ви розумієте мене, Едварде. Дуже жорстоко, що у вашому власному домі я не маю права й слова мовити про домашні справи. Я впевнена, що добре господарювала до нашого одруження. Тут є свідок, — вела далі моя мати, схлипуючи, — спитайте Пеготті, чи не дуже добре я господарювала, коли ніхто не втручався.

— Едварде! — сказала міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду звідси завтра.

— Джейн Мердстон, — сказав її брат, — мовчіть! Як смієте ви вдавати, ніби не знаєте мого характеру краще, ніж це можна подумати з ваших слів.

— Та що ви, — розгублено мовила моя бідолашна мати, ще гірше заплакавши, — я не хочу, щоб хто-небудь виїздив звідси. Я була б дуже нещасна, коли б хтось мусив виїхати. Мені небагато треба. Я не така вже безрозсудна. Я хочу тільки, щоб іноді зі мною радились. Я дуже вдячна всім, хто допомагає мені, але хочу тільки, щоб хоч для форми зі мною радились іноді. Здається, вам колись було приємно, що я така недосвідчена дівчина, Едварде... Ви ж казали це... А тепер ви начебто ненавидите мене за це, ви такий жорстокий зі мною!

— Едварде, — знову втрутилася міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду завтра ж.

— Джейн Мердстон! — гримнув містер Мердстон. — Чи ви замовкнете? Як ви смієте?

Міс Мердстон випустила з в'язниці на волю свою хустинку й приклала до очей.

— Кларо, — вів він далі, поглядаючи на мою матір, — ви дивуєте мене! Ви вражаєте мене! Так, мене задовольняла думка одружитися з недосвідченою та щирою особою, сформувати її характер і дати їй трохи твердості та рішучості, якої їй бракувало. Але коли Джейн Мердстон настільки добра, щоб приїхати на допомогу мені в цій справі, заради мене зайняла становище якоїсь економки, і коли вона замість вдячності...

— Ах, благаю, благаю, Едварде, — скрикнула моя мати, — не звинувачуйте мене в невдячності. Я переконана, що я не невдячна. Ніхто ніколи не казав цього! Є в мене хиби, але не ця. О, не треба, любий мій!

— Коли Джейн Мердстон зустрічає, кажу я, — продовжував він, почекавши трохи, коли мати замовкне, — низьку невдячність, то ці мої почуття охолонуть і зміняться!

— Не кажіть так, коханий! — благала моя мати. — О, не кажіть, Едварде, я не в змозі чути це. Яка б я не була, але в мене м'яка вдача. Я знаю, що в мене м'яка вдача. Я не казала б цього, якби не була певна. Спитайте Пеготті, напевно, вона скаже, що в мене м'яка вдача.

— Ніколи ніяка слабкість, Кларо, — відповів містер Мердстон, — не може мати для мене хоч якоїсь ціни. Ви дарма витрачаєте слова.

— Благаю вас, помирімося, — вела далі моя мати. — Я не можу жити в холодності та ворожнечі. Мені так гірко. У мене безліч хиб, я знаю це, і ви дуже добрі, Едварде, що з вашою міцною волею намагаєтеся виправити мене. Джейн, я на все згодна. Я буду дуже нещасна, якщо ви надумаєте залишити нас...

Мати була занадто схвильована, щоб продовжувати.

— Джейн Мердстон, — звернувся містер Мердстон до своєї сестри, — всякі грубі слова між нами, сподіваюсь, річ незвичайна. Це не моя провина, що такий неприємний випадок трапився сьогодні ввечері. Хтось інший змусив мене так вчинити. Це й не ваша провина. Вас змусив зробити це хтось інший. Ми обоє спробуємо забути це. Але ж, — додав він після тих шляхетних слів, — недоречна сцена для хлопця... Деві, йди спати...

Я ледве міг розшукати двері, бо сльози туманили мені очі. Горе моєї матері мучило мене. Я навпомацки пробрався з вітальні й у темряві почвалав до своєї кімнати, не наважившись навіть сказати «на добраніч» Пеготті, не насмілюючись взяти свічку в неї. За якусь годину вона прийшла глянути на мене. Я прокинувся, вона розповіла, що мама пішла спати в дуже важкому настрої, а містер і міс Мердстон сидять самі в їдальні.

Наступного ранку я зійшов до вітальні трохи раніше, ніж завжди, і зупинився перед дверима, почувши голос моєї матері. Вона дуже гаряче та покірно прохала у міс Мердстон пробачення, яке ця леді подарувала їй, і між ними запанувала цілковита згода. Після того мати вже ніколи не наважувалася висловлювати своїх думок, не звернувшись спершу до міс Мердстон або не довідавшись, яка її думка про це. І коли міс Мердстон була в поганому настрої (щодо цього вона не зберігала твердості характеру), вона простягала руку до свого саквояжу, ніби збираючись віддати ключі моїй матері, й остання несказанно жахалась.

Темний колір, що забарвлював Мердстонів, надавав такий же темний відтінок і їхній релігії — жорстокій і невблаганній. Це, здавалося мені, було природним наслідком твердості містера Мердстона, яка не дозволяла йому прощати щось будь-кому і залишати хоч дрібнішу провину без кари. Ніколи не забуду, з якими страшними обличчями вони ходили до церкви, і як там змінилась уся атмосфера. Ось настає страшний день — неділя, і мене ведуть до церкви, мов полоненого. Міс Мердстон, у чорній оксамитовій сукні, неначе зробленій з погребального покривала, ступає за мною; за нею йде моя мати; за нею — її чоловік. Пеготті вже немає з нами, як бувало колись. Знову я чую молитовне бурмотіння міс Мердстон. Мене дивує, з якою хижою радістю вимовляє вона всі страшні слова. Чорний погляд її блукав церквою; «нещасні грішники» — говорить вона, ніби називає так усю парафію. Зрідка зустрічаюсь я поглядом з очима моєї матері — вона сидить нерухомо, боязко ворушить губами, а обабіч неї грізно шепочуть молитви її чоловік і зовиця. I знову з раптовим жахом я запитую себе, чи можливо, що наш добрий старий священик помиляється, а містер і міс Мердстон мають рацію, і що всі янголи небесні — янголи руйнування. І варто мені знов ворухнути пальцем чи послабити м’яз на обличчі, як міс Мердстон боляче штовхає мене в бік молитовником.