— О боже мій, сер! — несподівано вигукнула бабуся. — Що це ви кажете?
— Те, мем, — відповів містер Мікоубер, — що існування моєї сім'ї висить на волосинці. Мій хазяїн...
Тут містер Мікоубер, на превеликий наш жаль, замовкнув і заходився здирати шкірку з лимонів, які за моїм наказом були подані йому разом з іншими матеріалами для готування пуншу.
— Ваш хазяїн — сказали ви, — втрутився містер Дік, чемно смикнувши його за рукав, щоб нагадати про перервану розмову.
— Мій добрий сер, — відповів містер Мікоубер, — ви допомагаєте мені. Я вдячний вам! — вони знову потиснули один одному руки. — Мій хазяїн, мем, — містер Гіп — якось удостоїв мене зауваженням, що коли б я не діставав від нього матеріальної підтримки за свої послуги, то мені, без усякого сумніву, довелося б стати блазнем, тинятися по селах, ковтаючи шпаги і харчуючись недоїдками. Незважаючи на все моє бажання заперечити це, я теж припускаю можливість, що мої діти приречені заробляти собі хліб насущний, борючись один з одним, поки місіс Мікоубер заохочуватиме їхні протиприродні сутички, граючи на шарманці.
При цьому містер Мікоубер зробив, ніби ненавмисно, досить виразний жест ножем, натякаючи таким чином, що цієї долі зазнає його сім'я, коли не стане батька. Потім він знову відчайдушно заходився чистити лимони.
Бабуся моя схилилася на столик, за яким вона здебільшого сиділа, і уважно почала розглядати містера Мікоубера. Хоч яка прикра мені була думка спонукати його до зізнання, яке він не хотів робити сам, а все ж таки я вдався б до цього, якби в ту хвилину не вразила мене його дивна поведінка. Містер Мікоубер опустив у чайник лимонну кірку, поклав цукор на підставку для щипців, налив спирту в порожній кухоль і нарешті схопився за свічник, уявляючи, ніби звідти поллється гаряча вода. Криза наближалась і вибухнула. Містер Мікоубер раптом згорнув докупи всі припаси та інструменти, скочив зі стільця, витяг хустинку з кишені і зайшовся сльозами.
— Мій любий Копперфілде, — сказав він, закриваючись хустинкою, — така справа, більше ніж будь-яка, вимагає спокійної душі і самоповаги. Я неспроможний виконати її. Нема чого й говорити про це.
— Містере Мікоубер, — сказав я, — в чому річ? Прошу вас, поясніть нам. Ви серед друзів.
— Серед друзів, сер! — повторив містер Мікоубер, і все, що він придушував, раптом прорвалося з його душі. — Милосердне небо! Саме тому, що я серед друзів, саме тому і мучусь я всією душею! У чому річ, джентльмени? То знайте! Мерзенність — ось у чому річ; ницість — ось у чому річ; обман, підлість, підступність — ось у чому річ; а ім'я всієї цієї огидної маси — Гіп.
Бабуся заплескала в долоні, а всі ми здригнулися, немов від громового удару.
— Боротьба закінчилася, — сказав містер Мікоубер, несамовито вимахуючи хустинкою й інколи руками, неначе він боровся з перешкодами, які перевершують людські сили. — Не маю я більше наміру жити цим життям! Я — жалюгідна істота, відрізана від усього, що робить життя більш-менш пристойним. Я був під якимсь прокляттям на службі в цього пекельного негідника. Поверніть мені мою дружину, поверніть мені мою сім'ю! Зробіть знову Мікоубером жалюгідну істоту, яка ходить у цих черевиках, і накажіть мені завтра ковтати шпагу, і я проковтну її! З апетитом!
Ніколи в своєму житті не бачив я людини в такому запалі. Я намагався заспокоїти його, але він запалювався дедалі більше і не хотів слухати жодного слова.
— Я нікому не подам руки, — сказав містер Мікоубер, задихаючись і пихкаючи, мов людина, яка вибивається з холодної води, — аж доки не буде... розчавлена... уф... мерзенна... змія... Гіп! Я не захочу користатися нічиєю гостинністю... аж доки... не змушу... вулкан Везувій ринути лавою... на голову клятої бестії... ім'я якої... Гіп! Я вдавлюсь, якщо... під цим дахом... ковтну хоч якогось напою... а надто... пуншу... доки не видавлю... очей з твоєї голови... шахрай і брехун... Гіпе! Я... уф... знатися ні з ким не буду... і... уф... слова нікому не скажу... і... уф... жити не буду... поки не буде мною знищений... розбитий на порох... цей... неймовірний і мерзенний облудник і блюзнір... Гіп!
Я справді почав побоюватися, що містер Мікоубер помре на місці. Жахливо було бачити, як мучився він, вимовляючи ці ледве зрозумілі фрази, і як, помалу знемагаючи, пробивався він до прізвища Гіпа щоразу, коли відчував наближення цього ненависного імені, яке він вимовляв з надприродною енергією. Нарешті він знеможено впав на стілець; обличчя його вкрилося найнеймовірнішими барвами, і здавалось, якесь каміння пробивається в нього з горла до голови; вигляд у нього був такий, що ось-ось він помре. Я поспішив йому на допомогу, але він відхилив від себе всі послуги і не хотів ані слова почути.
— Ні, Копперфілде... Я не можу прийняти... уф... жодних послуг... аж доки... не виправлю лиха, якого завдав міс Вікфілд... цей завершений мерзотник... Гіп!
Я цілком певний, що він неспроможний був би вимовити і трьох слів, якби ім'я Гіпа не додавало йому дивовижної енергії.
— Сувора таємниця... уф... від цілого світу... Жодних винятків... рівно через тиждень... уф... у час сніданку... уф... усі присутні... включаючи міс Тротвуд... уф... і цього доброго джентльмена... уф... будьте в готелі в Кентербері... уф... де... місіс Мікоубер і я... співали хором про старого довгоносого Сайна... там я викрию тебе... неймовірний негіднику... Нема чого більше казати... Не можу нічого чути... негайно йду геть... нездатний... бути в товаристві людей... мчу по слідах підлого зрадника... якого звуть... Гіп!
Востаннє вимовивши це магічне слово, яке одне лише давало йому змогу говорити, містер Мікоубер кинувся геть з кімнати, залишивши нас у стані неспокою, надії і здивування, у стані, не набагато кращому, ніж його власний. Але й тут не міг він подолати свою пристрасть складати листи. У той час, коли ми ще сиділи, вражені тривогою, надією і здивуванням, нам принесли послання з сусідньої таверни, куди він зайшов з метою написати його. Ось воно:
«Цілком таємно і конфіденційно.
Мій любий сер!
Я прошу дозволити мені передати через вас мої вибачення перед вашою шановною бабусею за мою недавню запальність. Вибух вулкана, що довгий час був придушуваний, відбувся внаслідок внутрішньої боротьби, яку легше зрозуміти, ніж змалювати.
Сподіваюся, що я досить виразно висловив своє бажання побачитися з вами рівно через тиждень уранці, у тій самій громадській будівлі в Кентербері, де місіс Мікоубер і я мали колись честь приєднати свої голоси до ваших, наспівуючи добре знану пісню безсмертного збирача мит, який народився і виріс по той бік Твіда.
Коли я виконаю свій обов'язок, коли я викрию підступність і обман і знову буду спроможний дивитися в очі своїм близьким, тоді зникнуть мої сліди. Тоді єдиним моїм бажанням буде, щоб відвели для мене скромний куток у тому місці вічного спокою, де “в домовинах сховані назавжди, суворі предки сплять довічним сном”[27],
з простим написом:
ХІІ. Мрія містера Пеготті здійснюється
Минуло вже кілька місяців після нашої розмови з Мартою на березі річки. Я так і не бачив її відтоді, хоч вона іноді зустрічалася з містером Пеготті. Нічого поки що не вийшло з її розшуків. Зі слів містера Пеготті я міг зробити висновок, що не було жодних звісток про долю Ем’лі. Визнаю, що я вже почав втрачати надію на можливість відшукати її і дедалі більше звикав до думки, що вона загинула.
Переконання містера Пеготті лишилося незмінним. Скільки я його знаю, — а я, здається, наскрізь бачив чесне серце цього чоловіка, — він ніколи не вагався у своїй певності, що знайде племінницю. Його терпіння було невичерпне, і хоч я тремтів при думці, яким ударом буде для нього зруйнування цієї міцної надії, але вона корінилась у такому священному переконанні і так глибоко закинула якір у його чисту душу, що моя пошана до нього все більше зростала.
27
Цитата з поеми Томаса Грея «Елегія на Сільському Кладовищі» (Thomas Grey “Elegy Written in a Country Churchyard”).