Ніхто не чекав на мене. Я збентежено озирнувся навкруги, але запитання кондуктора не справило ніякого враження на всіх присутніх, крім одноокого чоловіка в гетрах, який порадив начепити мені нашийника та прив'язати в стайні.
Принесли східці, і я зійшов слідом за тією леді, що скидалася на копицю сіна; я не насмілювався й ворухнутися, поки не забрали її кошика. Тим часом усі пасажири залишили карету, незабаром винесли багаж, коней відвели ще раніше, і ось кілька слуг відкотили карету вбік. Та все ще ніхто не з'являвся за вкритим пилюгою хлопчиком з Блендерстона, графство Суффолк.
Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити. Я завітав до контори і на запрошення клерка сів на ваги, що на них важили багаж. Поки я сидів, дивлячись на згортки, пакунки та книжки, вдихаючи запах стайні (назавжди відтоді пов’язаний для мене з тим ранком), вервечка найжахливіших думок марширувала через мій мозок. А що, коли ніхто не прийде за мною, то чи довго згодяться вони тримати мене тут? Чи вистачить мені сім шилінгів на цей час? Чи муситиму я спати вночі в одному з дерев’яних ящиків серед багажу і митися біля помпи надворі вранці, чи може мене виганятимуть кожної ночі та дозволятимуть приходити чекати на посланця, тільки коли вранці відчинятимуть контору? А що, коли нема ніякої помилки, і містер Мердстон вирішив просто таким чином позбутися мене — що тоді мені робити? Якщо вони й дозволять мені лишатися тут, доки я не витрачу своїх семи шилінгів, то я не можу сподіватися на дозвіл лишитися, коли почну вмирати з голоду. Це було б явно незручно і неприємно для відвідувачів, та ще й хазяї «Синього Чогось» ризикували би витратами на похорон. Коли б я подався геть і спробував пішки повернутися додому, то чи міг я сподіватися пройти такий довгий шлях і чи міг я бути певний у будь-кому, крім Пеготті, навіть коли б я дійшов додому? Може, варто розшукати найближчих представників влади і запропонувати свої послуги як солдата чи моряка? Та ні, я був занадто малий, і, мабуть, вони не взяли б мене. Цi думки й ще сотні подібних думок кидали мене в жар, я тремтів від поганих передчуттів. У самому розпалі цих гарячкових уявлень якийсь чоловік увійшов і прошепотів щось клеркові. Той зняв мене з вагів і передав прибулому, ніби я був куплений, зважений, оплачений і виданий покупцеві.
Виходячи з контори, рука в руку з цим новим знайомим, я нишком глянув на нього. То був худорлявий блідий молодий чоловік, з запалими щоками й з підборіддям, майже таким само чорним, як у містера Мердстона; але на цьому схожість закінчувалася, бо бакенбарди його були поголені, а волосся було не блискуче, а брудне та скуйовджене. Він був у чорному костюмі, теж досить брудному і зім'ятому, рукава й халяви були йому занадто короткі; його біла хустка на шиї була не зовсім чиста. Я не думав і не думаю, що ця хустка була єдиною білизною, яку він носив, але то була єдина білизна, яку він показував або про яку можна було хоч здогадатися.
— Ви — новий хлопчик? — спитав він.
— Так, сер, — відповів я.
Принаймні так я вважав. Я не знав цього напевне.
— Я — один з вихователів Салем-Гаузу, — сказав він.
Я вклонився йому і сповнився побожного страху. Я навіть соромився натякнути ученому і вихователеві Салем-Гаузу на таку рядову річ, як моя скриня, і ми пройшли чималеньку віддаль від двору, доки я насмілився зауважити про це. Ми повернулися після того, як я несміливо висловив думку, що скриня може пізніше стати мені в пригоді. Вихователь сказав клеркові, що візник має приїхати по скриню ввечері.
— Пробачте, сер, — мовив я, коли ми відійшли на ту ж відстань, що й раніше, — це далеко?
— Біля Блекгідза, — відповідав він.
— А це далеко, сер? — збентежено перепитав я.
— Далеченько, — сказав він. — Ми потім поїдемо поштовою каретою. Щось із шість миль.
Я почувався таким кволим і стомленим, що сама навіть думка про шестимильну прогулянку лякала мене. Я наважився сказати йому, що нічого не їв цілу ніч, і що коли б він дозволив мені купити щось поїсти, то я був би дуже зобов’язаний йому. Це його начебто здивувало, — пригадую, як він зупинився і глянув на мене, — і, поміркувавши деякий час, він сказав, що хотів завітати до однієї старої особи, яка живе поблизу, і що найкраще для мене було б купити трохи хліба або ще чогось корисного, поснідати в її домі, де ми зможемо дістати трохи молока.
Отож ми зазирнули у вікно пекарні, я вказав на кілька сортів хліба, але вихователь не схвалив мій вибір, нарешті ми вибрали добрий шматок сірого хліба, який коштував мені три пенси. Потім у бакалійній крамничці ми купили яйце і шматок смугастої шинки; мені здалося, що я дістав багато решти з другого свого блискучого шилінга, а тому я визнав Лондон дуже дешевим місцем. Заготувавши провіант, ми рушили крізь величезний гамір і галас, який неймовірно приголомшив мене. Пішли ми через міст, що, без сумніву, був Лондонським мостом (здається, вчитель навіть пояснив це мені, але я майже спав), аж доки не дісталися бідного будинку, який був частиною якоїсь богадільні; я зрозумів це з зовнішнього вигляду будинку і надпису над ворітьми, який оголошував, що богадільня ця збудована для двадцяти п'яти бідних жінок.
Вихователь із Салем-Гаузу відчинив одні з кількох маленьких чорних дверей, які були дуже схожі між собою; збоку і згори біля кожних дверей було по маленькому скісному віконцю. Ми увійшли в кімнату однієї з тих бідних старих жінок; вона саме тоді роздмухувала вогонь, щоб зігріти воду в казанку. Побачивши вихователя, стара припинила роботу, поклала міхи для роздмухування на коліна і пролепетала щось схоже на «мій Чарлі!». Але побачивши мене, вона підвелась і, потираючи руки, збентежено й незграбно спробувала зробити реверанс.
— Чи можете ви приготувати цьому юному джентльменові його сніданок? — спитав вихователь із Салем-Гаузу.
— Чи можу я? — сказала стара. — Таки можу, напевно.
— Як почувається сьогодні місіс Фіббітсон? — спитав вихователь, глянувши на другу стару жінку, що сиділа у великому кріслі перед вогнем. Жінка ця являла собою таку купу лахміття, що я й донині радий, що тоді помилково не сів на неї.
— Ах, їй дуже погано, — відповідала перша стара жінка. — Сьогодні — один з її поганих днів. Коли б вогонь згаснув чомусь, так вона, мабуть, теж загасла б і ніколи більше не повернулася до життя.
Я теж глянув на неї. Хоч день був теплий, та вона начебто не думала ні про що, крім вогню. Мені здавалося, що вона навіть заздрить казанку, який стоїть на вогні. Маю підстави гадати, її розгнівало те, що вогонь змушений був варити для мене яйце й смажити шинку. Я побачив на власні здивовані очі, як вона погрожувала мені кулаком, коли пророблялися ці кулінарні операції і ніхто інший не дивився на неї. Сонячне проміння проходило крізь віконце, але вона повернулася спиною до сонця і загороджувала вогонь спинкою крісла, так, ніби то вона зігрівала вогонь, а не навпаки. Дуже недовірливо стежила вона за полум’ям. Готування мого сніданку закінчилося, вогонь запалав дужче, і стара так розвеселилася, що голосно розсміялася. Дуже немелодійний сміх у неї був, мушу сказати.
Я взявся за свій сірий хліб, яйце і шмат шинки, що до них приєднали кухоль молока, і почав розкішний бенкет. У самому розпалі цього бенкету стара звернулася до вихователя:
— Ви захопили з собою флейту?
— Так, — відказав він.
— Заграйте на ній, — благально мовила стара. — Заграйте.
Тоді вихователь засунув руку за обшлаг свого пальта і витяг флейту, розділену на три частини, згвинтив її та негайно почав грати. Я маю враження, після багатьох років міркування про це, що ніколи ніхто в світі не грав гірше. Звуки ці були найжахливіші з усіх природних або штучних звуків, які я будь-коли чув. Не знаю, що то був за мотив, — якщо взагалі було щось подібне до мотиву в його грі, в чому я маю великі сумніви, — але вплив цієї музики на мене був такий, що спочатку я згадував усі свої лиха, допоки не стало важко втримати сльози; потім я втратив апетит; і нарешті, мені так захотілося спати, що я вже не міг тримати відкритими очі. Тож вони заплющувалися дедалі міцніше, і я почав куняти… Все пливе переді мною в якомусь тумані. У тумані пливе маленька кімната, з відкритим буфетом у кутку і з твердими стільцями, у тумані — малесенькі східці, що ведуть до кімнати нагорі, і три павичеві пера, що висять над каміном — пригадую, увійшовши, я уявив собі, що подумав би павич, коли б знав, яка доля судилася його оздобі… Я куняю, я засинаю. Зникають звуки флейти, чую я натомість рипіння коліс поштової карети, і я знову їду. Карету штовхнуло, я раптом прокинувся, знову чую звуки флейти, вихователь із Салем-Гаузу сидить, схрестивши ноги, і журно грає, а стара в захваті слухає його. Ось вона зникає в тумані, зникає в тумані й він, зникає в тумані все, нема вже ні флейти, ні вихователя, ні Салем-Гаузу, ні Девіда Копперфілда — нічого, крім важкого сну.