Він бачив усе, що розповідав. Картина вимальовувалася перед ним так живо, що я й сам немов починав бачити її на власні очі. Але я не вмію передати його розповідь так сильно і яскраво, як це ввижалось йому. І тепер, довгий час потому, коли пишу це, я уявляю собі ті сцени не інакше як особистий їх свідок, — так глибоко врізалися вони мені в мозок.
— В очах у моєї Ем’лі помутилося... Тільки згодом вона краще вдивилась у цю жінку, — вів далі містер Пеготті, — і впізнала в ній одну з тих, з якими не раз розмовляла на березі. Бо хоч і далеко забігла вона тієї ночі, але вона і раніше багато подорожувала там пішки, в човнах і в екіпажі, і знала весь той прибережний край на цілі десятки миль. Не було ще своїх дітей у тієї жінки, бо вона нещодавно заміж вийшла, але вона мала незабаром народити дитинку, і хай мої молитви дійдуть до неба, щоб на все життя було в неї саме щастя, честь і втіха! Хай буде в неї така дитина, щоб любила і шанувала її на старість і допомогою була б їй до останньої години, хай вона буде їй янголом-охоронцем і в земному житті, і в небесному.
— Амінь! — додала моя бабуся.
— Вона була трохи несмілива і соромлива, — говорив містер Пеготті, — і сиділа за своїм веретеном чи ще якоюсь роботою, коли Ем’лі, бувало, розмовляла з дітьми. Але Ем’лі звернула увагу на неї і заговорила з нею, а та жінка сама любила діток, отож вони швидко заприятелювали. Потім вона завжди дарувала Ем’лі квіти, коли Ем’лі бувала в їхній місцевості. То саме вона тепер і запитувала, що таке скоїлось. Ем’лі розповіла їй, а вона... взяла її додому. Справді, взяла її до себе додому. Додому! — повторив містер Пеготті, затуляючи обличчя.
Він був більше зворушений цим добрим вчинком, ніж будь-чим іншим від тієї ночі, коли Ем’лі втекла. Ми з бабусею не наважувалися турбувати його.
— Ви розумієте, що хатинка їхня була маленька, — почав він знову, — але там знайшлося місце для Ем’лі... чоловік був на морі... і вона тримала цю справу в таємниці і вмовила сусідів (їх небагато було) тримати це також у таємниці. Ем’лі захворіла на люту гарячку, і ось що мені дуже дивно (може, це не так дивно для людей учених): мова тієї країни вивітрилася з її голови, і вона могла тільки своєю рідною розмовляти, і ніхто її не розумів. Вона пригадує, ніби їй це снилося, що лежала вона там, безперестанку розмовляючи своєю мовою, і все здавалось їй, що наш старий човен стоїть за найближчим мисом, і вона їх благала, щоб послали туди сказати, що вона вмирає, та принесли б їй хоч слово пробачення, хоч би одне тільки слово. Майже весь час їй здавалося... що той, про якого я оце говорив, стежить за нею через вікно, іноді ввижалось їй, що той, хто довів її до цього, стоїть у кімнаті... і вона кричала, щоб добра жінка не віддавала її, а водночас знала, що її не розуміють, і тремтіла від жаху, що ось зараз її схоплять і відвезуть. А перед очима все палахкотів вогонь, і у вухах ревіла буря; і не було для неї ні вчора, ні сьогодні, ні завтра; все, що колись було з нею в житті чи могло бути, і все, чого ніколи не було і ніколи не могло бути, — все це без пуття товклося навколо неї, і нічого не було ясного чи привітного, а все ж таки вона співала і сміялася з цього. Як довго це тривало, я не знаю, але потім настав сон; і в цьому сні іноді в неї з'являлася неймовірна сила, а потім вона ставала слабкою, як крихітна дитинка.
Тут він спинився, ніби хотів перепочити від усіх цих страхіть; помовчавши кілька секунд, він продовжував:
— Був ясний день, коли вона прокинулась; і так було тихо, що жодного звуку не чути було на березі, крім плюскоту синього моря, що не знає припливів. Спочатку їй здалося, ніби вона вдома, у неділю вранці; але виноградне листя біля вікна і пагорби вдалині — це не нагадувало батьківщину і суперечило її думкам. Потім увійшла її приятелька і сіла біля ліжка — і тоді Ем’лі зрозуміла, що старого човна немає на березі за найближчим мисом, що дім наш далеко; і вона зрозуміла, де вона і чому опинилася тут, і зайшлася плачем на грудях тієї доброї жінки, де тепер, сподіваюся, лежить немовля, звеселяючи матір своїми оченятами.
Він не міг без сліз згадати про ту добру подругу Ем’лі. Марно намагався він стриматися. Сльози знову полилися з очей, коли він заочно благословляв її.
— Це дало моїй Ем’лі відраду, — провадив він з хвилюванням, якого я не міг не поділяти (що ж до моєї бабусі, то вона плакала від усього серця). — Це трохи втішило Ем’лі, і вона почала видужувати. Але мова тієї країни зовсім зникла з її пам'яті, і вона мусила розмовляти на мигах. Отак воно й пішло. День у день ставало їй краще, поволі, але певно; і вона пробувала вивчати назви простих речей — здавалось їй, ніби ніколи в житті не чула вона цих назв — аж ось увечері якось сиділа вона біля вікна і дивилася на дівчинку, що гралася на березі. І раптом ця дитинка простягла до неї руки і говорить таке, як на англійську перекласти, то буде: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» Треба вам сказати, що вони спочатку почали називати її «прекрасна дама», як це повелось у цьому краю, але вона навчила їх натомість звати її «рибальська дочка». І каже раптом дитинка: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» І тут Ем’лі зрозуміла її і відповіла, заплакавши, і все знову згадала.
— Коли Ем’лі одужала, — сказав містер Пеготті після нової невеличкої паузи, — вона почала шукати нагоди попрощатися з доброю жінкою і вирушити на батьківщину. Чоловік тієї жінки на той час повернувся додому; і вони посадили її на купецький корабель, який відпливав до Ліворно, а звідти до Франції. Було в неї трохи грошей, але добрі люди менше малого взяли за все, що для неї зробили. А самі ж вони були такі бідні! Та я щасливий за них: те, що вони зробили, збережеться там, де ні іржа, ні міль нічого не з'їдять, де злодії нічого не вкрадуть. Це, мастере Деві, міцніше за усі скарби на світі! Ем’лі дісталася Франції і стала служити різним леді — мандрівницям у готелі в якомусь портовому місті. І ось одного дня туди раптом знову з'являється цей змій. Хай краще він мені ніколи не трапляється — не знаю вже, що б я з ним зробив! Щойно вона побачила його, а він ще не встиг її помітити, жах і божевілля знову охопили її, і вона втекла від самого повітря, яким він дихав. Вона прибула до Англії і зійшла на берег у Дуврі.
— Не знаю напевно, — сказав містер Пеготті, — коли в неї вперше защеміло серце, але всю дорогу до Англії вона мріяла повернутися до свого рідного дому. Щойно прибула вона до Англії, то зразу й зібралася до Ярмута, а далі злякалася, що її не пробачать, боялася, що всі знущатимуться з неї, боялася, що хтось із нас помер через неї, багато чого боялася вона; і це спинило її на шляху. «Дядю, дядю», — казала вона мені, — «гнітив мене страх, що я негідна зробити те, чого просило моє змучене серце, і це був найстрашніший жах. Я повернулася з дороги, а серцем молилася, щоб дозволено мені було хоч би вночі підповзти до старого порогу, поцілувати його, покласти на нього свою грішну голову... і тут щоб знайшли мене мертву!» Вона прийшла, — містер Пеготті понизив голос до сповненого жахом шепоту, — до Лондона. Вона... яка ніколи в житті не бачила цього міста... сама... без копійки... Молода... така гарненька... прийшла до Лондона. Майже в ту хвилину, як вона прибула сюди, вона знайшла (як їй здавалося) доброго друга — поважну жінку, яка говорила їй про працю, про шитво, бралася добути їй багато роботи, пропонувала їй притулок у себе і на ранок обіцяла їй розвідати потайки про мене та про всіх наших. Коли моя дитина, — сказав він уголос, з силою подяки, яка пройняла його з голови до ніг, — коли моя дитина стояла вже на порозі безодні, глибшої, ніж я можу собі уявити, тоді Марта, чесно виконавши свою обіцянку, врятувала її.