— Даніелю, — сказала місіс Геммідж, раптом залишивши свій кошик і повиснувши на руці у Пеготті, — мій любий Даніелю, ось останні слова, які я скажу в цьому будинку: мене ти не повинен залишати! І не думай мене залишити, Даніелю! О, не думай про це!
Містер Пеготті здивовано поглядав то на місіс Геммідж, то на мене, то знову на неї, немов прокинувшись від сну.
— Не думай, милий Даніелю, не думай! — гарячково говорила місіс Геммідж. — Візьми мене з собою, Даніелю, візьми мене з собою і з Ем’лі! Я буду вашою служницею, терплячою і вірною. Якщо є раби в тих краях, куди ви їдете, то я буду вашою невільницею і буду щаслива, але не залишай мене, Даніелю, бо ти такий добрий і милий!
— Добра моя душа, — сказав містер Пеготті, похитуючи головою, — ти не знаєш, який то далекий шлях, і яке там буде важке життя.
— Ні, я знаю, Даніелю! Я можу собі уявити! — волала місіс Геммідж. — Але ось мої останні слова під цим дахом: я ляжу тут і помру, якщо мене не візьмуть з собою. Я можу копати землю, Даніелю, я можу працювати! Я можу терпіти важке життя. Я можу тепер любити й терпіти... більше, ніж ти гадаєш, Даніелю, якщо тільки захочеш випробувати мене. Я не торкнуся до пенсії, коли б навіть я вмирала в злиднях, Даніелю Пеготті; але з тобою і з Ем’лі я на край світу піду, якщо лише ви мені дозволите. Я знаю, чому; я знаю, ти думаєш, що я, самітна і всіма забута, буду скиглити, але, серденько моє, любий мій, тепер я вже не така! Я не дарма так довго сиділа тут і вартувала, і думала про свої поневіряння; не без користі просиділа. Мастере Деві, скажіть хоч слово за мене! Я знаю його звички і Ем’ліні звички також, мені знайоме їхнє лихо, і я зможу іноді втішити їх і за них попрацювати. Даніелю, добрий Даніелю, дозволь мені поїхати з тобою!
Місіс Геммідж схопила його руку й поцілувала її з незграбним захватом і любов'ю, з незграбною, але щирою відданістю і подякою, на які він заслуговував.
Ми витягли скриню, загасили свічку, замкнули двері ззовні і покинули зачинений човен-будинок, що вирізьблювався темною плямою серед хмарної ночі. Наступного ранку, коли ми поверталися до Лондона на імперіалі диліжанса, місіс Геммідж і її кошик займали одне з задніх місць, і місіс Геммідж була щаслива.
XIV. Я стаю свідком грізного вибуху
Коли до часу, що його так таємниче призначив нам містер Мікоубер, лишалося тільки двадцять чотири години, ми з бабусею почали радитись, як нам слід вчинити, бо їй дуже не хотілося залишати Дору. Ах, як легко мені було тепер носити Дору вгору і вниз сходами!
Незважаючи на вимогу містера Мікоубера, щоб моя бабуся неодмінно була свідком обіцяної ним події, ми були схильні влаштувати справу так, щоб міс Бетсі лишалася вдома, а ми з містером Діком були її представниками. Так ми вже й вирішили, але Дора порушила весь наш план, заявивши, що ніколи не пробачить ані собі, ані своєму поганому хлопчиськові, якщо бабуся залишиться вдома з будь-якого приводу.
— Я не буду розмовляти з вами, — сказала Дора моїй бабці, струшуючи своїми кучерями. — Я буду докучати вам. Я накажу Джіпові гавкати на вас цілий день. Я буду переконана, що ви справді сварлива стара, якщо ви не поїдете.
— Тсс, Квіточко, — засміялась моя бабуся, — ти знаєш, що не можеш обійтися без мене.
— Ні, можу! — заперечувала Дора. — Ви мені зовсім не потрібні. Хіба ви для мене бігаєте цілий день угору і вниз сходами? Хіба ви сидите біля мене й розповідаєте мені казки про Доді, як він бігав у подертих черевиках... ах, який то був бідолашний, куций хлопчисько! Ви ніколи не робите мені нічого приємного, адже ж правда, не робите, мила бабусю?
Дора похапцем поцілувала бабусю і вибачливо додала:
— О, звичайно, ви робите! То я лише жартую. А все-таки, бабусю, послухайте, — додала Дора, пригортаючись до неї, — ви мусите поїхати. Я вам надокучатиму, аж доки не поставлю на своєму. Моєму поганому хлопчиськові я влаштую таке життя, якщо він не змусить вас поїхати! Я робитиму вам такі неприємності!.. І Джіп також! Ви потім довіку шкодуватимете, що не поїхали, якщо не поїдете тепер. Крім того, — додала Дора, відгорнувши волосся і здивовано поглядаючи то на мене, то на бабусю, — чому б вам не поїхати обом? Хіба я така серйозно хвора?
— Що це за питання? Отакої, — скрикнула моя бабуся.
— Які вигадки! — додав я.
— Так. Я знаю, що я дурненька дитина, — сказала Дора, поглядаючи то на мене, то на бабусю, і, повернувшись до мене на канапі, вона склала бутончиком свій маленький ротик, щоб поцілувати мене, — а все-таки, ви повинні їхати вдвох, інакше я не повірю вам, а тоді я... плакатиму.
Я бачив з обличчя моєї бабусі, що вона вже готова поступитись, і Дора також це помітила та збадьорилась.
— Ви повернетесь і привезете стільки новин, що принаймні тиждень знадобиться, аби все розповісти й розтлумачити мені! — сказала Дора. — Бо я знаю, що не скоро зрозумію, коли є там щось ділове. А, напевно, там є щось ділове. А коли ще доведеться щось вираховувати, то я вже не знаю, коли впораюсь, а мій поганий хлопчисько весь час буде ходити з кислою фізіономією. Ось вам! Тепер ви поїдете, правда ж? Адже вас тільки одну ніч не буде, а без вас мене Джіп захищатиме. Доді перед від'їздом віднесе мене нагору, і я до вашого повернення не зійду. А для Агнес я вам дам страшенно лайливого листа, бо вона ніколи не приїздить до нас.
Ми погодилися без усяких подальших нарад, що нам обом треба їхати, і що Дора — маленька шахрайка, яка тільки вдає хвору, аби з нею панькалися. Вона була дуже рада і весела. Увечері ми вчотирьох, тобто моя бабуся, містер Дік, Тредльс і я, поїхали в дуврській поштовій кареті до Кентербері.
У готелі, де містер Мікоубер просив чекати на нього, і до якого ми не без труднощів дісталися серед ночі, я знайшов листа, який повідомляв, що містер Мікоубер прийде вранці рівно о пів на десяту. Після цього ми, тремтячи від холоду, пішли до вказаних нам ліжок через різні вузькі коридори, які так смерділи жирним супом і стайнею, ніби цілі століття купалися в цій суміші.
Увесь ранок блукав я милими старими тихими вулицями і знову походжав під тінню урочистих склепінь і церков. Гайвороння кружляло навколо башт собору, і самі башти, здіймаючись над знайомою місцевістю, порізаною струмками і річками, стояли в світлому ранковому повітрі так спокійно, ніби на землі зовсім не було явища, яке ми називаємо змінами. І все-таки дзвони тоскно калатали мені про зміни в усьому. Вони говорили мені про власну їхню старість, про молодість моєї милої Дори і про безліч людей, які жили, кохали і померли, коли ці самі дзвони, так само, як і тепер, перетікали в гудіння іржавої зброї Чорного принца[28], що й досі висить у Кентерберійському соборі, і розчинялись у глибоких хвилях минулого, мов кола на воді.
З рогу я глянув на старий будинок, але не підійшов до нього, щоб мене не помітили і щоб не попсувати план, якому я повинен був сприяти. Ранкове грайливе сонце золотило покрівлі і ґратчасті вікна, і кілька променів колишнього миру, здавалося, торкнулися мого серця.
Щось із годину гуляв я околицями, і тільки тоді повернувся на головну вулицю, яка тим часом уже скинула з себе нічний спокій. Між людьми, які метушилися в крамниці, я побачив свого давнього ворога, м'ясника, що за цей час дожився до рантових чобіт і немовляти, а також власної крамниці. Він няньчив немовля і здавався миролюбним членом суспільства.
Сідаючи снідати, ми всі були сповнені турбот і нетерпіння. З наближенням призначеного часу наш неспокій зростав. Нарешті ми припинили вдавати, ніби захоплені сніданком, який спочатку був поставлений для всіх нас, за винятком містера Діка, тільки для форми; натомість моя бабуся стала походжала кімнатою; Тредльс сів на канапу і нібито читав газету, хоч видно було, що очі його шукали когось на стелі. Я дивився у вікно, щоб вчасно повідомити про прибуття містера Мікоубера. Мені не довго довелося вартувати; щойно почав годинник бити пів на десяту, як він з'явився на вулиці.
28
Едвард Вудсток, відомий як Чорний принц — 1330—1376 рр., старший син короля Англії Едварда III, принц Уельский, видатний командувач Сторічної війни.