Бачачи, що Тредльс знову несміливо поглядає на мою бабусю, я нагадав йому, що він упустив ще один пункт.
— Ти й твоя бабуся пробачите мені, Копперфілде, якщо я торкнуся болючої теми? На жаль, я мушу це зробити, — сказав Тредльс, вагаючись. — Мені здається потрібним нагадати вам про це. У день, коли містер Мікоубер виступив зі своїм незабутнім викриттям, Урія Гіп загрозливо натякнув на... на чоловіка твоєї бабусі.
Бабуся, сидячи цілком прямо і зовні спокійна, кивнула на знак згоди.
— Мабуть, — зазначив Тредльс, — то була тільки безпідставна погроза?
— Ні, — відказала бабуся.
— Справді була... вибачте мені... така особа, і навіть перебувала в його владі? — нерішуче спитав Тредльс.
— Так, мій добрий друже, — сказала моя бабуся.
У Тредльса помітно видовжилося обличчя; він почав пояснювати, що сам неспроможний підійти до цього предмету; що цю галузь справи спіткала доля боргових листів містера Мікоубера; що ми вже випустили Урію Гіпа з рук, і що той чоловік, якщо зможе, без сумніву, намагатиметься зробити лихо чи неприємність кожному з нас.
Бабуся моя лишалася спокійною, тільки пара сльозинок скотилася по її щоках.
— Ви маєте цілковиту рацію, — сказала вона. — Дуже розумно було б згадати про це.
— Чи можу я... або Копперфілд... зробити що-небудь? — тихо спитав Тредльс.
— Нічого, — сказала бабуся. — Дуже вдячна вам, Троте, мій любий, але не варто непокоїтись. Покличте назад до нас містера і місіс Мікоубер. І ніхто не смійте говорити зі мною.
По цій мові вона розгладила згортки своєї сукні та знову випрямилась у кріслі, звернувши погляд до дверей.
— Ну, містере і місіс Мікоубер, — сказала моя бабуся, коли вони ввійшли. — Ми тут обговорили питання вашої еміграції і просимо пробачення, що так довго змусили вас чекати; тепер я вам скажу, що ми вам пропонуємо.
Вона виклала наші пропозиції, на безмежну радість усієї сім'ї (діти також усі були тут), і у містера Мікоубера так швидко прокинулись давні звички до широкої арени вексельних операцій, що він у ту ж мить вискочив на вулицю і побіг, несамовито радіючи, купити гербовий папір для своїх розписок. Але радість його була несподівано підкошена: через п'ять хвилин він повернувся у супроводі поліцая, в потоках сліз розповідаючи нам, що все загинуло. Ми вже були підготовлені до такої події, яка, безперечно, була наслідком старань Урії Гіпа, і тут-таки сплатили гроші. Ще через п'ять хвилин містер Мікоубер сидів уже за столом, складаючи на гербовому папері вексель і виявляючи неймовірну втіху, яку могла дати йому тільки така операція або готування пуншу. Справді, величне видовище являв собою він, коли сидів за гербовим папером, торкався його з захватом справжнього художника, позирав на нього збоку, робив собі нотатки про дати і суми в своїй книжці і після закінчення акту дивився на нього з глибокою свідомістю його високої вартості.
— Найкраще, що ви можете зробити, сер, якщо ви дозволите мені дати вам пораду, — сказала моя бабуся, деякий час мовчки спостерігаючи його, — це надалі зовсім відмовитися від таких справ.
— Мем, — відповів містер Мікоубер, — я маю намір записати таку урочисту присягу на незайманому аркуші майбутнього. Місіс Мікоубер засвідчить це. Я сподіваюсь, — урочисто додав містер Мікоубер, — що мій син Вілкінс назавжди збереже в своїй душі думку, що незрівнянно краще йому покласти свою руку у вогонь, ніж доторкнутися до зміїв, які отруїли кров його нещасного батька.
Глибоко зворушений, містер Мікоубер миттю змінив захват на розпач, глянув на зміїв з понурою огидою (хоч і не встиг цілком підкорити захват), згорнув зміїв і поклав їх у кишеню.
Цим закінчилися події того вечора. Ми були втомлені турботами і працею, бабуся та я збиралися повернутися до Лондона вранці. Умовилися, що Мікоубери поїдуть слідом за нами, завершивши продаж майна. Справи містера Вікфілда мали бути якнайшвидше приведені до ладу під керівництвом Тредльса; а Агнес тим часом збиралася також приїхати до Лондона. Ми провели ніч у старому будинку, який, звільнений від присутності Гіпів, здавався очищеним від хвороби; я лежав у моїй старій кімнаті, як мандрівник, що повернувся додому після корабельної катастрофи.
Наступного дня ми поїхали додому — до бабусі, а не до мене — і коли ми з нею лишилися самі, як в старі часи, перед тим, як піти спати, вона сказала:
— Троте, ти справді хочеш знати, що в мене було на серці останнім часом?
— Звичайно хочу, бабусю. Я ніколи не почувався таким безпорадним, як тепер, бо не можу розділити вашого горя або турбот.
— У тебе свого горя було досить, дитя моє, — лагідно відповіла моя бабуся, — не треба було додавати до цього і моє маленьке лихо. Не було в мене інших причин, Троте, приховувати будь-що від тебе.
— Я це добре знаю, — сказав я. — Але тепер розкажіть мені.
— Чи не поїдеш ти зі мною недалеко завтра вранці? — спитала бабуся.
— Звичайно, поїду.
— О дев'ятій, — мовила вона. — Тоді я розповім тобі, мій любий.
Отже, о дев'ятій ми виїхали в маленькому екіпажі до Лондона. Довго їхали ми вулицями, доки не прибули до одного з великих госпіталів. Біля під'їзду стояв простий катафалк. Візник впізнав бабусю і за помахом її руки поволі рушив уперед; ми поїхали слідом.
— Тепер ти розумієш, Троте, — сказала моя бабуся. — Його вже нема.
— Він помер у госпіталі?
— Так.
Нерухомо сиділа вона біля мене, але знову я помітив сльози на її обличчі.
— Він уже був там раніше, — сказала бабуся згодом. — Він хворів довго... багато років... нещасний, надломлений чоловік. Коли він усвідомив своє становище під час цієї останньої хвороби, він попросив послати за мною. Він тоді сумував, дуже сумував.
— Ви поїхали до нього, бабусю, я знаю.
— Поїхала. Часто потім бувала з ним.
— Він помер уночі перед нашою поїздкою до Кентербері? — спитав я.
Бабуся кивнула головою.
— Ніхто не може зашкодити йому тепер, — сказала вона. — Не варто було непокоїтися.
Ми виїхали за місто, до кладовища біля Горнсі.
— Краще тут, ніж на вулицях, — сказала моя бабуся. — Він тут і народився.
Ми вийшли з карети і пішли слідом за простою труною до кутка, який я добре пам'ятаю. Там прочитали молитви і віддали тіло землі.
— Тридцять шість років тому, саме в цей день, мій любий, — сказала моя бабуся, коли ми поверталися до карети, — я вийшла заміж. Хай бог простить нас усіх!
Ми мовчки зайняли свої місця; і так вона довго сиділа поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Нарешті вона заплакала й сказала:
— Він був красень, коли я виходила за нього, Троте... і як же він жахливо змінився!
Це тривало недовго. Сльози полегшили її душу, і вона незабаром заспокоїлась і навіть збадьорилася. Нерви її трохи розладналися, сказала вона, інакше вона не дозволила б собі розпуститися. Хай бог простить нас усіх!
Так проїхали ми до її маленького котеджу в Гайгеті, де знайшли коротку записку, що прибула ранковою поштою від містера Мікоубера:
«Кентербері, п'ятниця.
Милостива леді і Копперфілде!
Блаженна земля обітована, яка ще так нещодавно вабила мене за далеким горизонтом, знову оповита темними туманами і назавжди схована від очей пригніченого долею бідолахи, приреченого на загибель.