Ставали нестерпними монотонні дні мого життя, коли я постійно з жахом чекав на день відкриття школи. Містер Мелл щодня задавав мені багато уроків. Але я успішно виконував їх, бо там не було містера і міс Мердстонів. Перед уроками і після них я йшов на прогулянку, і за мною стежив, як я вже зазначив, чоловік на дерев'яній нозі. Туман навколо будинку, зелені поламані флагштоки у дворі, стара потріскана бочка з водою, сірі пні кількох похмурих дерев, які начебто висмоктали більше дощу і бачили менше сонця, ніж усі інші дерева — як жваво постає все це у моїй пам’яті. О першій годині ми обідали — містер Мелл і я — в кутку довгої їдальні, заставленої столами, де пахло жиром. Потім ми знову сідали за уроки аж до чаю, що його містер Мелл пив із синьої чашки, а я — з бляшаного кухлика. Цілий день і до сьомої чи восьмої години ввечері містер Мелл за своєю ветхою партою в класі ревно працював, озброєний пером, чорнилами, лінійкою, книжками й паперами. Я потім довідався, що то він приводив до ладу рахунки за останнє півріччя. Закінчивши справу, він витягав свою флейту й грав на ній, аж доки мені починало здаватися, що він помалу видмухає всю свою душу у великий отвір на одному кінці флейти, і вона вислизне з іншого кінця.
Уявляю себе маленького у тьмяно освітлених кімнатах. Ось сиджу я, схиливши голову на руки, прислухаючись до журливої музики містера Мелла та зубрячи уроки на завтра. Уявляю, як я закриваю книжки і все ще слухаю журливу музику містера Мелла. Під звуки флейти бачу я свій рідний дім, чую віяння вітру в ярмутських долинах; сум і самотність охоплюють мене. Уявляю, як я йду спати, крокуючи порожніми кімнатами, як сідаю на ліжко і плачу за ласкавими словами, що їх мені казала Пеготті. Уявляю, як сходжу вниз уранці і дивлюся крізь вікно на шкільний дзвін, що висить на верхівці флігеля, під флюгером. З жахом думаю я про той час, коли цей дзвін закличе Дж. Стірфорса та інших до навчання. Але це не найбільші мої побоювання. Більше за все боюся я лише того часу, коли чоловік на дерев'яній нозі відчинить заіржавлені ворота, щоб впустити жахливого містера Крікля. І хоч я був не дуже небезпечною особою, але завжди носив ту саму пересторогу на своїй спині.
Містер Мелл ніколи не розмовляв багато зі мною, але ніколи він не був зі мною жорстоким. Ми потоваришували без балачок. Забув я зазначити, що він іноді розмовляв сам із собою, кривив обличчя, стискав кулаки, скрипів зубами і сильно скуб себе за волосся. Була в нього така особливість. Спочатку вона лякала мене, проте згодом я звик до неї.
VI. Я збільшую коло своїх знайомих
Отак я жив щось із місяць. Раптом чоловік з дерев'яною ногою почав шкутильгати повсюди зі шваброю й відром води. Я припустив, що ці готування робляться до прийому містера Крікля та хлопців, і не помилився. Незабаром швабра вдерлася до класу й вигнала містера Мелла та мене. Тепер ми кілька днів жили, де доведеться, і завжди заважали двом чи трьом молодим жінкам, які раніше рідко показувалися на очі. Ми весь час потопали в хмарах пороху, і я чхав так, неначе Салем-Гауз був великою табакеркою.
Одного дня містер Мелл повідав мені, що містер Крікль повернеться додому цього вечора. Після чаю я почув, що він повернувся. Перед тим, як лягати спати, чоловік з дерев'яною ногою повів мене до хазяїна.
Та частина будинку, де жив містер Крікль, була значно краща за нашу. Його затишний садок виглядав таким приємним після нашого курного майданчика для ігор, що був пустелею в мініатюрі, та на якому, мені здавалося, тільки верблюд чи дромадер міг почуватися привільно. Та я вважав нечуваною зухвалістю навіть звернути увагу на те, що і коридор виглядав затишно. Я йшов цим коридором, заздалегідь тремтячи перед містером Кріклем. Увійшовши до кімнати, я був уже такий переляканий, що майже не помітив ані місіс Крікль, ані міс Крікль (а вони обидві були у вітальні), ні будь-кого іншого, крім містера Крікля. Цей дебелий джентльмен, увішаний годинниковими ланцюжками і брелоками, сидів у кріслі, перед ним стояли великий кухоль і пляшка.
— Еге! — сказав містер Крікль. — Так оце той юний джентльмен, що йому треба підпиляти зуби? Оберніть його.
Чоловік на дерев'янці повернув мене так, щоб видно було плакат. Коли, на думку сторожа, минуло досить часу, щоб ґрунтовно розглянути напис, він знову повернув мене лицем до містера Крікля і зайняв місце збоку від хазяїна. Обличчя містера Крікля було вогненно-червоне, маленькі очі глибоко сиділи в голові; на чолі йому випиналися товсті жили, у нього був коротенький ніс і велике підборіддя. На маківці в нього рожевіла лисина в обрамленні рідкого сивого волосся, яке двома вогкуватими пасемцями зачесане було наперед. Найбільше вразило мене те, що він начебто не мав голосу і говорив пошепки. Може, це вартувало йому великих зусиль, а може, він гнівався, що говорить так кволо, але коли він говорив, то сердите обличчя його ставало ще сердитішим, жили набухали ще більше; тому я тепер не дивуюся, що ця його вада тоді вразила мене, як головна характерна особливість містера Крікля.
— Гаразд, — сказав містер Крікль, — а як з поведінкою в цього хлопця?
— Нічого поки що поганого, — відповів чоловік із дерев’яною ногою, — випадків не було.
Містер Крікль, здалося мені, був розчарований. Проте, гадаю, що місіс і міс Крікль (тоді я вперше помітив їх, вони обидві були худорляві й тихі) не були розчаровані.
— А йдіть-но сюди, сер! — сказав, кивнувши мені, містер Крікль.
— А йдіть-но! — сказав дерев'яноногий, повторюючи цей жест.
— Я маю щастя бути знайомим з вашим вітчимом, — прошепотів містер Крікль, беручи мене за вухо, — це дуже поважний чоловік, чоловік з твердим характером. Він знає мене, і я його знаю. А ви мене знаєте? Га? — сказав містер Крікль, з моторошною грайливістю щипаючи мені вухо.
— Ще ні, сер, — відповів я, звиваючись від болю.
— Ще ні? Га? — повторив містер Крікль. — Та незабаром дізнаєтесь! Га?
— Незабаром дізнаєтесь! Га? — повторив дерев'яноногий. Згодом я пересвідчився, що він, зі своїм міцним голосом, був завжди ніби перекладачем промов містера Крікля до хлопців. Я, дуже зляканий, сказав, що сподіваюся незабаром дізнатися, коли така його воля. Весь час я відчував, що вухо моє палає: він так боляче щипав його.
— Я вам скажу, хто я такий, — шепотів містер Крікль, випускаючи нарешті моє вухо, але востаннє так скрутивши його, що сльози виступили в мене на очах. — Я — кремінь.
— Кремінь! — повторив чоловік з дерев'яною ногою.
— Коли я кажу, що зроблю якусь річ, то я роблю її, — сказав містер Крікль. — Як я хочу, щоб було зроблено щось, то це буде зроблено.
— ...щоб було зроблено, то буде зроблено, — повторив Дерев'яна Нога.
— У мене характер рішучий, — вів далі містер Крікль. — Отакий я. Я виконую свій обов'язок. От що я роблю. Коли моя плоть і кров, — кажучи це, він глянув на міс Крікль, — повстає проти мене, то вона більше не плоть і не кров моя. Я її жену геть. Чи той волоцюга, — звернувся він до чоловіка з дерев’яною ногою, — заходив сюди знову?
— Ні, — була відповідь.
— Ні, — сказав Крікль, — він добре мене знає. Він знає мене. Не пускати його! Кажу я вам, не пускати його, — промовив містер Крікль, вдаривши рукою об стіл і глянувши на місіс Крікль, — бо він мене знає! А тепер ви теж трохи знаєте мене, мій юний друже, і можете йти. Відведіть його.
Я дуже зрадів цьому наказу, бо місіс і міс Крікль витирали собі очі, і я турбувався за них не менше, ніж за самого себе. Але я збирався звернутися до господаря з проханням про одну річ, яка дуже непокоїла мене. Тому я не міг утриматися, хоч сам здивувався з такої сміливості.
— Будь ласка, сер... — почав я.
Містер Крікль прошепотів:
— Га? Це що таке?