Такими ми з Тредльсом знайшли їх увечері на дерев'яних містках пристані, звідки вони стежили за переправою свого майна на корабель. Я розповів Тредльсові про страшну подію, і вона дуже вразила його. Але я міг бути певний, що він збереже таємницю, і він для того й прийшов, щоб допомогти мені в цьому. Саме тут відвів я містера Мікоубера вбік і взяв з нього слово оберігати містера Пеготті.
Сім'я Мікоуберів розташувалась у маленькій брудній ветхій таверні, що в той час стояла біля самої пристані, і деякі кімнати якої звисали над річкою, наче балкони. Сім'я емігрантів збуджувала деяку цікавість у Генгерфорді та його околицях і привертала багато спостерігачів, тому ми раді були нарешті сховатися в кімнаті. То була одна з тих дерев'яних кімнат, де під підлогою текла річка. Бабуся моя і Агнес були вже там, працьовито готуючи деякі речі з дитячого одягу. Пеготті мовчки допомагала їм, і перед нею на столі я побачив знайому робочу скриньку, рулетку і недогарок, які вже так багато встигли пережити.
Нелегко було відповідати на її розпитування, і ще важче було прошепотіти містерові Пеготті, коли містер Мікоубер привів його, що я віддав листа, і що все гаразд. Але я виконав і те, й інше, і зробив старих щасливими. Якщо на мені й помітні були сліди того, що я відчував, то в мене ж і свого лиха було досить. Отже, ніхто не міг би нічого запідозрити.
— А коли корабель відпливає, містере Мікоубер? — спитала моя бабуся.
Містер Мікоубер визнав, очевидно, за потрібне помалу підготувати до рішучої звістки чи то мою бабусю, чи то свою дружину. Він відповів, що скоріше, ніж він гадав учора.
— Ви, мабуть, на човні довідалися про це? — спитала бабуся.
— Саме так, мем, — відповів він.
— Гаразд, — сказала моя бабуся. — Отже, він відпливає...
— Мем, — відповів він, — мене повідомили, що ми неодмінно повинні бути на борту завтра до сьомої години ранку.
— Ого! — сказала моя бабуся. — Це рано. Чи так воно має бути у мореплавців, містере Пеготті?
— Так, мем. Ми з відпливом спустимося по річці. Якби мастер Деві і моя сестра завтра по обіді приїхали до Гревсенда, вони б ще раз могли попрощатися з нами.
— І ми це неодмінно зробимо, — сказав я.
— А до того часу і аж поки ми не вийдемо в море, — зауважив містер Мікоубер, багатозначно глянувши на мене, — ми з містером Пеготті будемо постійно вартувати вдвох біля нашого майна. Еммо, любове моя, — вів далі містер Мікоубер, велично відкашлюючись, — мій друг містер Томас Тредльс був такий милий, що прошепотів мені прохання дати йому привілей подбати про матеріали, необхідні для створення помірної порції того напою, який у розумі нашому невід'ємно пов'язаний зі староанглійським ростбіфом, одним словом, пуншу. За звичайних обставин я посоромився б просити у міс Тротвуд і міс Вікфілд поблажливості щодо цього, але...
— Я від себе можу тільки сказати, — перервала його мову бабуся, — що з великою приємністю вип'ю за щастя і здоров'я ваше, містере Мікоубер.
— І я теж! — мовила Агнес, посміхнувшись.
Містер Мікоубер негайно вирушив до бару, де він почувався як вдома; незабаром він повернувся з великим паруючим глечиком. Я не міг не помітити, що він очистив лимони власним складаним ножем, і ніж цей, як і личило ножеві жителя незайманих хащів, був майже у фут завдовжки. Закінчивши операцію над лимонами, він поважно витер ножик об рукав своєї куртки. Тут я помітив, що і місіс Мікоубер, і два старші члени сім'ї були озброєні такими ж грізними інструментами, а в дітей у кожного висіла своя дерев'яна ложка на міцному мотузку через плече. Містер Мікоубер щосили призвичаювався жити на морі і в диких лісах. Замість того, щоб подати пунш дружині і старшим дітям у склянках, що їх стояла у кімнаті ціла таця, він налив їм і собі у досить бридкі бляшані кухлі. І ніколи я не бачив, щоб він пив з такою насолодою, як у той вечір, коли під кінець міг покласти свій посуд у кишеню.
— Ми назавжди відмовляємося від усіх розкошів старої вітчизни, — самовдоволено сказав містер Мікоубер. — Мешканці первісних лісів не можуть, звичайно, зазіхати на витончені насолоди країни свободи.
Тут увійшов хлопець і оголосив, що містера Мікоубера чекають унизу.
— Я передчуваю, — сказала місіс Мікоубер, поставивши свій кухоль, — що це хтось з моїх родичів!
— Якщо так, моя мила, — зазначив містер Мікоубер, який завжди миттю запалювався, коли починалася розмова на цю тему, — то твій родич — хто б це не був, він, вона чи воно — змусив нас чекати досить значний час, тож, мабуть, цей родич буде ласкавий тепер почекати, коли мені буде зручно прийняти його.
— Мікоубере, — тихо сказала його дружина. — У такий час, як тепер...
— Не слід помічати всі дрібні образи, — підхопив містер Мікоубер словами Шекспіра і підвівся. — Еммо, каюсь, я винен!
— Втрачала на цьому моя сім'я, — зазначила його дружина, — а не ти, Мікоубере. Якщо мої родичі тепер помітили, що саме втрачали вони через свою власну колишню поведінку, і тепер хочуть тобі простягнути руку дружби, то не відштовхуй їх.
— Мила моя, — сказав він, — хай буде так!
— Якщо не заради них, то заради мене, Мікоубере, — додала його дружина.
— Еммо, — відповів він, — такий погляд на це питання в теперішню хвилину не викликає в мене заперечень. Я тепер не можу змусити себе кинутися твоїм родичам на шию, але твій родич, який чекає на мене внизу, в жодному разі не побачить свого теплого почуття замороженим моєю холодністю.
Містер Мікоубер вийшов і досить довго не повертався, тож місіс Мікоубер почала вже побоюватися, чи не виникла якась суперечка між ним і її родичем. Нарешті той самий хлопець знову з'явився і подав мені писану олівцем записку, істотний зміст якої складали слова: «Гіп проти Мікоубера». З цього документа я довідався, що містер Мікоубер, знову заарештований, перебував «в остаточному пароксизмі розпачу і благав мене прислати його ніж і бляшаний кухоль, які ще можуть стати йому в пригоді у в'язниці на останньому короткому відрізку його життєвого шляху». Нарешті, він благав нас про останній акт дружби — відвідати його бідолашну сім'ю в богадільні і потім забути, що така жалюгідна істота, як він, будь-коли існувала.
Зрозуміло, я відповів на цю записку тим, що пішов за хлопчиком униз і заплатив гроші. Там містер Мікоубер сидів у кутку, насуплено поглядаючи на поліцая, що полонив його. Звільнений знову, він захоплено обійняв мене і не проминув нагоди зробити в своїй записній книжці належну нотатку про цю операцію: пам'ятаю, що він палко засперечався зі мною з приводу півпенса, який я пропустив, визначаючи суму.
Ця багатозначна записна книжка нагадала йому іншу операцію. Повернувшись нагору до кімнати, він попросив пробачення за свою відсутність через обставини, від людської волі незалежні, і витяг із записної книжки великий згорнутий аркуш паперу, цілком вкритий дбайливо вирахуваними цифрами. Тільки глянувши на ці цифри, я сміливо міг сказати, що за ціле життя своє не бачив ще в жодного школяра стільки арифметичних завдань. То були розрахунки складних процентів на суму, яку він називав «основна сума позики у сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів» за всі можливі і гадані періоди часу. Дбайливо розглянувши розрахунки та зваживши на свої кошти, він дійшов висновку, що треба обрати ту суму, яка являє собою підсумок зі складними процентами на два роки шість місяців і чотирнадцять днів від цього дня. На цю суму він виготовив каліграфічно написаний вексель, що його, наче повноцінне забезпечення боргу (як між людиною і людиною), урочисто вручив Тредльсу.