Наступного ранку я прийшов подивитися, чи відпливли вони. Вони вирушили шлюпкою ще о п'ятій годині. Дивно, яку прогалину лишають по собі такі від'їзди; хоч у думках моїх емігранти і ця ветха таверна з дерев'яними східцями могли пов'язуватися тільки з учорашнього вечора, але вже і таверна, і східці здавалися мені спорожнілими після від'їзду моїх друзів.
Після обіду ми з моєю старою нянькою вирушили до Гревсенда. Корабель стояв на річці, оточений безліччю човнів; дув погожий вітер; сигнал відплиття вже майорів на щоглі. Я негайно винайняв човен і, продершись через флотилію, ми причалили до корабля і піднялися на борт.
Містер Пеготті чекав на палубі. Він розповів мені, що містера Мікоубера оце щойно знову заарештували (цього разу востаннє) за позовом Гіпа, і що Пеготті, згідно з нашим дорученням, заплатив гроші, які я негайно йому повернув. Потім він повів нас униз, до міжпалубних пасажирів, і там розвіялись останні мої побоювання, що до нього могла дійти звістка про нещастя. Містер Мікоубер, вийшовши з темряви, дружньо і водночас поблажливо взяв містера Пеготті під руку і заявив мені, що з позаминулого вечора вони майже ні на хвилину не розлучалися.
Переді мною розгорнулося таке дивне видовище, що, спочатку оточений темрявою, я майже нічого не міг зрозуміти; але помалу очі мої звикли до тьмяного освітлення, і мені здалося, ніби я знаходжуся в якійсь картині Остаде[29]. Між великими стовпами, вантами і реями корабля, між нарами для емігрантів, скринями, клунками, діжками і купами різноманітного багажу, де-не-де освітлюваними мерехтливими ліхтарями і блідим денним світлом, що проходило через розчинені люки, юрмилися групи людей, які знайомилися, прощалися, розводили теревені, сміялися, плакали, їли й пили. Дехто вже встиг заволодіти відведеним їм тісним приміщенням; вони по-господарському розташувалися і посадили дітей на стільці та на маленькі крісла; інші, не знаходячи собі місця, сумно вешталися з кутка в куток. Тут, у тісному проміжку між двома палубами, збилися докупи всякі люди — від немовлят, які мали ледве тиждень чи два віку, до згорблених старих, яким, здавалося, лишилося тільки тиждень чи два життя; від плугатарів, які буквально відвозили землю Англії на своїх підошвах, до ковалів, що забирали з собою на шкірі зразки англійської сажі та кіптяви. Люди різного віку та ремесел зібралися тут.
Коли я придивився, мені здалося, що під одним з відчинених люків сидить Ем’лі, а біля неї — один з близнят Мікоубера. Ця група тому привабила мою особливу увагу, що жінку, схожу на Ем’лі, поцілувала на прощання інша і, тихо пробираючись у юрбі, пішла до виходу; ця інша жінка нагадала мені... Агнес! Але в тисняві та в збентеженні моїх думок я відразу загубив її з очей. Тим часом відвідувачам почали нагадувати, що слід залишити корабель. Тут я помітив, що моя нянька гірко плаче, сидячи на якійсь скрині, і що місіс Геммідж з якоюсь іншою молодою жінкою в чорному одязі клопітливо влаштовують речі містера Пеготті.
— Чи не скажете ще чого, мастере Деві? — спитав містер Пеготті. — Чи не забули ми чогось перед прощанням?
— Одне лишень! — сказав я. — Марту.
Він торкнув за плече ту молоду жінку, яка метушилася біля місіс Геммідж, і — Марта обернулася до мене.
— Хай небо благословить вас, добрий чоловіче! — скрикнув я. — Ви берете її з собою!
Марта відповіла замість нього, зайшовшись сльозами. Я теж не міг нічого більше сказати і лише міцно потиснув йому руку. Але я, мабуть, ніколи не любив і не поважав жодного чоловіка так, як старого Пеготті.
Корабель швидко звільнявся від відвідувачів. Переді мною було ще найважче завдання. Я переказав містерові Пеготті те, що благородна душа доручила мені переказати йому на прощання. Це глибоко зворушило старого. Але ще глибше був зворушений я, коли він у відповідь доручив мені безліч ніжних слів любові і співчуття для передачі тому, хто вже не міг їх почути.
Час розлуки настав. Я обійняв старого, взяв під руку свою няньку і поспішив з корабля. На палубі я попрощався з бідолашною місіс Мікоубер. Вона й тут відчайдушно виглядала своїх родичів, і останні її слова до мене були, що вона ніколи не покине містера Мікоубера.
Ми спустилися в човен і на деякій віддалі спинилися, щоб подивитись, як знімається з якоря корабель. Спокійно заходило променисте сонце. Корабель стояв між нами і багряною смугою неба. Кожна рея, кожна снасть палахкотіла жаром. Ніколи потім уже я не бачив видовища, такого прекрасного і водночас такого сумного, але й такого сповненого надій, як цей пишний корабель на тихій воді, на бортах якого юрмився народ; і люди на хвилину мовчки познімали головні убори.
Запанувала мовчанка, але всього лише на хвилину. Щойно вітер напнув вітрила і корабель рушив уперед, з човнів пролунало трикратне «ура», і крик цей був підхоплений на кораблі, і лунав знову і знову. Серце в мене защеміло, коли почув я ці звуки, коли люди замахали капелюхами, хустинками, і я побачив її.
Вона стояла, тремтячи, притулившись до плеча свого дяді. Він швидко вказав рукою на нас, і вона побачила нас, послала мені останнє «прощай». Так, Ем’лі, прекрасна і розбита! Тримайся за нього з усією довірою, що на неї здатне твоє понівечене серце, бо він тримався за тебе усією міццю своєї великої любові!
Залиті рожевим сяйвом, стояли вони на високій палубі, тримаючись одне за одного, і урочисто пропливли повз нас. Ніч упала на кентські пагорби, коли ми дісталися берега... темна ніч упала на моє серце.
ХХ. Відсутність
Довга й похмура ніч оточила мене — ніч, сповнена примар безлічі надій, безлічі милих спогадів, безлічі помилок, безлічі неминучих образів журби і жалю.
Я виїздив з Англії, не розуміючи, якого тяжкого удару зазнав. Я залишив усіх, хто мені був милий, і поїхав за кордон; і гадав я, що вже пережив своє горе, що воно вже минулося. Так людина на полі бою дістає смертельну рану і сама ледве усвідомлює, що її поранено. Залишений тепер на самоті зі своїм недосвідченим серцем, я не усвідомлював, якою жорстокою і болючою була моя рана.
Розуміння цього прийшло до мене не швидко, але поволі, крапля за краплею. Щогодини поглиблювалось і поширювалося почуття порожнечі, з яким я виїхав за кордон. Спочатку то було гнітюче відчуття втрати і смутку, не більше. Непомітними кроками перейшло воно у безнадійну свідомість, що я втратив усе — любов, дружбу, захоплення; що все було розбито — моя перша віра, моя перша ніжність, весь повітряний замок мого життя. І лишилися хіба що зруйнований пустир і згарище, яке лежало довкола мене, скільки око сягало, до темного горизонту.
Може, горе моє було егоїстичне. Але я не знав цього тоді. Я сумував за своєю дитинкою-дружиною, яка такою молодою залишила квітучий світ. Я сумував за тим, хто міг здобути любов і захоплення тисяч людей, так само, як здавна завоював він мою любов. Я сумував за розбитим серцем, яке заспокоїлось у бурхливому морі; я сумував за жалюгідними залишками простого будинку, де колись, ще дитиною, прислухався до подувів нічного вітру.
Я втратив, врешті-решт, усяку надію подолати цю безвихідну журбу. Я блукав з місця на місце, повсюди несучи за собою свій тягар. Тепер я відчував усю його вагу, я згинався під цим тягарем і вирішив у душі, що ніколи не буде для мене полегшення.
Коли цей розпач дійшов найвищого ступеня, я вирішив, що маю вмерти. Іноді мені здавалося, що найкраще було б померти на батьківщині, тоді я повертав назад на своєму шляху, щоб скоріше дійти до рідних кордонів. Іноді я прагнув мчати якомога далі, шукаючи сам не знаю чого і намагаючись залишити позаду сам не знаю що.
Я неспроможний простежити одну по одній всі важкі фази болісної журби. Бувають сни, що їх можна лише невиразно змалювати; і оглядаючись тепер назад, на той час мого життя, я згадую його, як сон. Бачу, як проходжу через нові чужі міста, палаци, храми, повз картини, фортеці, мавзолеї, фантастичні вулиці, повз скарбниці мистецтва і пам'ятники історії — так мав би ходити сновида; повсюди несу я свій гнітючий тягар і ледве усвідомлюю все, що проходить перед моїми очима, нечулий до всього, крім злої журби. Ніч упала на моє недосвідчене серце. Хвала небу, ця ніч минулася, довгі, сумні, потворні сни зникли, і зоря зайнялася на небокраї!
29
Адріан Ван Остаде — видатний голландський художник XVII сторіччя, один з попередників Рембрандта; уславився картинами на побутові теми.